А чи можна вірити у чоловічі казочки? Я думаю, — треба. Одна розумна пані розповідала, як одного разу чоловік повернувся додому в доброму настрої і з плямою від рожевої помади на светрі (це було особливо прикро, бо светр вона щойно випрала).

— Що це? — строго спитала вона.

— Помада! — бадьоро відповів чоловік.

— Чия?

— Твоя!

— Ти впевнений у цьому?

— Авжеж! Чия ж іще вона може бути?

— Але… Я не маю рожевої помади.

— Як?! — обурився чоловік. — Ти не маєш рожевої помади? Чому?!

Він дістав із гаманця грубу купюру, тицьнув її дружині і, віддано заглядаючи у вічі, попросив:

— Кохана, будь ласка, купи собі гарну помаду. Вибери найдорожчу. Не треба жаліти грошей на косметику.

І жінка з рудим волоссям, яка завжди користувалась персиковими відтінками, таки купила собі рожеву помаду.

— Звичайно, я не користуюся нею. Лежить собі у шухляді, — розповідала пані.

— Але… Навіщо?

— Як це навіщо? Раптом чоловік знову прийде вимазаний, а я — опа! — дістаю рожеву помаду і тішуся: «Любий, я знаю, знаю, це моя помада!»

Отакої. Звичайно, будь-якого казкаря можна вивести на чисту воду. Але — чи варто? Іноді так солодко полинути в казковий світ і слухати, слухати… Чи не так?

Для кого ми, жінки, робимо все можливе й неможливе, аби виглядати привабливо? Задля кого витрачаємо шалені гроші на шмаття, яке встигає вийти з моди швидше, ніж ти його донесеш додому? Заради якого щастя мучимо ноги підборами-шпильками, заробляючи при цьому варикоз, і пурхаємо взимку в капронових колготках, наражаючись на ревматизм? Натираємо синці металевими кісточками бюстгальтеру, викликаємо алергію епіляторами, пітніємо під перуками? А ще — годинами просиджуємо у косметичних салонах, воюючи із зморшками, прищиками та бородавками: без усілякого наркозу дозволяємо вискубувати собі брови: натхненно боремося з хворобою століття під страшною назвою «целюліт»? Думки про кого спонукають нас проводити на власній голові нещадні хімічні досліди, користуючись аміаком, фенолом і перекисом водню (з метою надати волоссю природного блиску), із варварським заняттям убивати нігті ацетоном, мазати на власні губи гидоту, виготовлену на основі тюленевого (якби ж то тільки) жиру (не скажу чого саме, бо, чесне слово, — соромно перед тим тюленем за власну невибагливість).

«Як це для кого, — скажете ви. — Звичайно, для чоловіків, щоб привернути їхню увагу, спокусити, вийти заміж і таке інше». Не поспішайте з відповіддю. Я також так думала колись, поки одного разу…

Якось ми з колегою-журналістом, готуючи матеріал про арт-моду, домовились зустрітися за філіжанкою кави з власницею одного львівського салону краси. В останню мить плани у мого приятеля змінилися, і я мусила вирушати на зустріч сама.

— Як виглядає та пані? — запитала я, щоб упізнати співрозмовницю.

— Нормально, — стенав плечима колега.

— Що ти маєш на увазі? Поясни, будь-ласка.

— Ну… Руки-ноги… голова… спідниця… Усе на місці.

— Це ж треба! Скільки їй років на вигляд?

— Не знаю. Десь тридцять-сорок.

Від цих слів мені стало гаряче. Нічого собі розмежування!

— Вона старша за мене? — обережно спитала я.

— Авжеж, і то набагато!

Ага, отже, не тридцять. Можливо, усі п'ятдесят.

— А зачіску яку вона носить? Довгу чи коротку?

— Здається, коротку. До плечей.

— Дуже добре. Може, ти ще й колір волосся пригадаєш?

Він напружено створював в уяві фоторобот.

— Блондинка? Брюнетка? Шатенка? — допомагала я.

При останньому слові він нервово здригнувся.

— Це як — шатенка?

— Усі відтінки каштанового, рубіну і махагону.

— О Господи!

— Ну, то як, пригадав? Ти ж учора з нею дві години спілкувався, невже не розгледів?

Обличчя приятеля знову стало заклопотаним.

— Блондинка? Ні, блондинку я б запам'ятав… Тоді брюнетка?.. О! Точно — брюнетка!

— Яскрава?

— Яскрава. Дуже.

— У що вона була одягнена?

— Щось хутряне. Таке саме, як на тобі. І ще…(згадав!) на ній була купа прибамбасів. Але не золото: якась бляшка й пластмаса.

Відтак, озброєна словесним портретом незнайомки, я вирушила на зустріч. І, щиро кажучи, до сьогоднішнього дня дивуюся, що, попри повну дезінформацію, все-таки змогла упізнати пані! Чому? Жодна (підкреслюю — жодна!)

ознака її зовнішності не збіглася з реаліями життя.

По-перше, зачіска. Якщо враховувати смагляву шкіру і смоляні брови власниці салону, то природній колір її волосся, можливо, і був чорним. («От бачиш, я дивився у корінь», — виправдовувався потім друг). Та це було колись, А того дня воно сяяло усіма кольорами райдуги, переливаючись, наче бензинові кола на калюжі. Основним тоном був, безумовно, «Пурпуровий дощ» від «Веллатон», — це видно неозброєним оком. А от над пасмами вона добре попрацювала (воно й не дивно — що ще має до роботи «салонна пані»?): відтінкова піна «Сілвер стар» по всій довжині волосся плавно переходила у колор гель «Аква блу» на кінчиках. І завершував картину спрей «Пейшн оранж» з ефектом металік. Дуже стильно!