— А як щодо тренувань на професіонального силача?

— Е,— лукаво всміхнувся Керім,— це було побічне діло. Серед усіх мандрівних турецьких цирків тільки нашому росіяни дозволяли переходити через кордон. Росіяни жити не можуть без цирку. Я розривав руками ланцюги, підіймав на затиснутому в зубах ремені неймовірну вагу, боровся в російських селах із місцевими силачами, а серед тих грузинів траплялися справжні гіганти. На щастя, вони — дурні гіганти, і я майже завжди у них вигравав. Після вистав, коли нас пригощали вином, виникало багато розмов. Я прикидався дурником і вдавав, ніби нічого не розумію. Час від часу я ставив невинне запитання, а вони сміялися з моєї глупоти й давали потрібні мені відповіді.

Принесли другу страву, а разом з нею і пляшку «Каваклідере», грубуватого бургундського, подібного до решти балканських вин. Кебаб був добрий і мав присмак копченого бекону та цибулі. Керім їв щось схоже на стейк «тартар» — велику пласку котлету з дрібно посіченого сирого м'яса, прикрашеного перцями, пореєм і збитим яєчним жовтком. Він примусив Бонда покуштувати бодай один шматочок. Страва була смачна, і Бонд це визнав.

— Її треба їсти щодня,— серйозно порадив Керім. — Це добре для тих, хто бажає часто злягатися. Існують також певні вправи, які слід робити з цією ж метою. Це важливі речі для чоловіків. Принаймні для мене. Як і батько, я маю багато жінок. Проте, на відміну від нього, я надто багато п'ю і курю, а ці речі з любощами не сумісні. Як і оця моя робота. Надто велике напруження і надто багато треба міркувати. Це забирає кров до голови звідти, де вона має бути, коли кохаєшся. Та я пожадливий до життя. Я роблю надто багато всього повсякчас. Одного дня моє серце зненацька відмовиться працювати. Залізний Краб схопить мене, як і мого батька. Та я не боюся Краба. У крайньому разі, я маю вмерти від благородної хвороби. Можливо, на моїй могильній плиті напишуть: «Цей чоловік помер через те, що надто багато жив».

Бонд засміявся.

— Не поспішайте вмирати, Дарко,— мовив він. — М. це дуже не сподобається. Він про вас надто високої думки.

— Невже? — Керім зазирнув у обличчя Бонда, щоб побачити, чи правду той каже, а потім задоволене всміхнувся. — У такому разі я поки що не віддаватиму Крабу своє тіло. — Він поглянув на годинника й похопився: — Ходімо, Джеймсе. Це добре, що ви нагадали про мої обов'язки. Каву ми вип'ємо в кабінеті. У нас не залишилося часу, аби його марнувати. Щодня о другій тридцять росіяни збираються на військову раду. Сьогодні ви і я зробимо їм честь своєю присутністю.

Чекаючи в прохолодному кабінеті неодмінної кави, Керім відчинив стінну шафу й дістав кілька комплектів інженерських комбінезонів блакитного кольору. Потім скинув з себе все аж до трусів, надяг один із комбінезонів і взувся в гумові чоботи. Бонд узяв комбінезон і чоботи, які більш-менш підходили йому за розміром.

Разом з кавою старший клерк приніс два потужні ручні електроліхтарі й поставив їх на стіл. Як тільки він вийшов з кімнати, Керім сказав:

— Це один з моїх синів. Найстарший. Решта, яких ви тут бачили, теж усі мої діти. Шофер і сторож — мої дядьки. Рідна кров — найкраща гарантія безпеки. А торгівля прянощами — добре прикриття для всіх нас. М. допоміг мені в цьому. Він поговорив зі своїми друзями в Лондоні, і тепер я найбагатший торговець спеціями в усій Туреччині. Я давно повернув гроші, які мені позичив М. Мої діти — власники акцій у цій торгівлі. У них добре життя. Коли слід виконати секретну роботу й мені потрібна допомога, я вибираю того з синів, який для цього найбільше підходить. Всі вони мають підготовку в різних таємних справах. Вони хлопці хоробрі й розумні. Дехто за моїм завданням вже й убивав. Усі вони заради мене, а також заради М., віддадуть життя. Кожного я навчив, що він—лише трохи нижчий за Бога. — Керім зробив примирливий жест. — Я розповів це, аби ви знали, що потрапили в добрі руки.

— Нічого іншого я собі й не уявляв.

— Ха! — ухильно мовив Керім. Потім узяв ліхтарі й передав одного з них Бондові. — А тепер — до роботи!

Він підійшов до широкої заскленої книжкової шафи і засунув руку за задню стінку. Щось клацнуло, і шафа нечутно й легко поїхала вздовж стіни. Позаду неї в стіні були потаємні маленькі двері. Керім натис на один бік дверей, і вони хитнулися всередину, відкривши темний тунель із кам'яними сходами, що круто спускалися вниз. До кімнати війнуло нездоровим вогким духом, змішаним із смородом зоопарку; від такого запаху аж зомлівають.

— Ви підете перший,— сказав Керім. — Спускайтеся сходами вниз і зачекайте мене. Я мушу дати раду дверям.

Бонд виставив уперед ліхтар, ступив крок і обережно пішов сходами. Ліхтар освітлював свіжу цегляну кладку. Двадцятьма футами нижче тьмяно поблискувала вода. Коли Бонд дістався дна, то виявив, що це — маленький ручай. Він збігав униз центральною ринвою на підлозі старовинного кам'яного тунелю, який круто підіймався праворуч. Ліворуч тунель спускався вниз і, судячи з усього, проходив попід Золотим Рогом.

У чорній темряві чувся рівний, дріботливий звук, і рухалися сотні дрібненьких, як макові зернятка, червоних ліхтариків. Згори і знизу з відстані двадцяти футів з обох боків на Бонда дивилися тисячі пацюків. Вони принюхувалися до його запаху. Бонд уявив собі, як легенько ворушаться їхні вуса над гострими зубами. На мить у нього промайнула думка: а що б вони вчинили, якби погас його ліхтар?

Поруч несподівано виник Керім.

— Попереду довгий спуск. Чверть години. Сподіваюся, ви любите тварин. — Керімів сміх жахливо прогуркотів тунелем. Пацюки заворушилися і збились докупи. — На жаль, тут не багатий вибір. Пацюки й кажани. Ескадрони, дивізії, цілі військово-повітряні сили, навіть армія! І ми мусимо погнати їх поперед себе. Ближче до кінця нашого походу утвориться добряче скупчення. Почнемо. Повітря добре. Під ногами з обох боків ручаю — сухо. А взимку настає повінь, і ми мусимо користуватися жаб'ячими костюмами. Тримайте ліхтар біля моїх ніг. Якщо кажан потрапить до вас у чуб, струсіть його. Це буде не часто. У них добрі радари.