— Так, сер, саме так. Тепер, коли півдороги позаду, було б шкода не пройти її всю.

— Тоді гаразд. Я подумаю, як прислати вам на допомогу людину... — На тому кінці лінії виникла пауза. — У вас є щось іще на думці?

— Ні, сер.

— Тоді до побачення.

— До побачення, сер.

Бонд поклав трубку, а потім довго дивився на неї. Раптом йому захотілося пристати на пропозицію М., щоб йому надіслали підмогу. Про всяк випадок. Він підвівся. Зрештою, вони невдовзі виїдуть з цих бісових Балкан. Італія, потім Швейцарія, Франція: Там вони будуть серед приязних людей, далеко від цих підступних країв. А дівчина? Як бути з нею? Чи слід звинувачувати її в смерті Керіма? Бонд підійшов до вікна, відновлюючи в пам'яті кожне слово, кожен жест відтоді, як почув її голос тієї ночі в «Крістал-паласі». Ні, її не можна звинувачувати. Якщо вона й агент, то несвідомий того, що вона агент. У світі не існує такої дівчини її віку, яка б могла зіграти цю роль, звісно, якщо грати її, не зраджуючи себе. І вона припала йому до серця, а своєму інстинкту Бонд довіряв. До того ж хіба смерть Керіма викрила саму змову? Настане той день, коли він сам її розкриє, і ця думка принесла йому на якусь мить упевненість, що Тетяна не була свідомим чинником підступної операції.

Рішення прийнято. Бонд підійшов до ванної і постукав у двері. Тетяна вийшла йому назустріч. Він обійняв її і ніжно поцілував. Вона пригорнулася до нього. Обоє відчували, як у них займається тваринний жар, та він ніс у собі спогад про Керімову смерть.

Тетяна вислизнула з його обіймів, зазирнула Бондові в очі, а потім відкинула з його чола пасмо волосся.

— Я рада, що ти повернувся, Джеймсе. — її обличчя знов ожило, але тон, яким вона це промовила, був діловий. — А тепер ми повинні їсти, пити й починати життя спочатку.

Пізніше, коли вони поласували копченою шинкою, персиками та сливовицею, повернувся Темпо і відвіз їх на вокзал. «Східний експрес» уже чекав на пасажирів під залитим світлом склепінням перону. Темпо попрощався з ними й зник з платформи і з їхнього життя, повернувшись у своє темне існування.

Точно о дев'ятій нуль-нуль новий локомотив сповістив про свою місію голосистим гудком і потягнув довгий поїзд у нічну подорож Савською долиною. Бонд пішов до службового купе, щоб дати провідникові гроші й переглянути паспорти нових пасажирів. Він знав більшість ознак, що їх слід шукати в підроблених паспортах: невиразні написи, надто чіткі відбитки гумових печаток, сліди старого клею навколо країв фотографій, легку прозорість сторінок, де волокнини паперу витончувалися при заміні літер або цифр,— але п'ять паспортів, три американських і два швейцарських, мали цілком невинний вигляд. Швейцарські документи — найулюбленіші серед російських фальшувальників — належали подружжю, в якому кожне вже перейшло сімдесятирічну межу. Бонд рішуче повернув їх провідникові і пішов готуватися до ще однієї ночі з Тетяниною головою на його колінах.

Лишилися позаду Вінковці, потім Брод, і нарешті на тлі вогнистого світанку постали незграбні обриси потворного Загреба. Поїзд зупинився між колій, на яких застигли поіржавілі локомотиви, покинуті німцями. Здавалося, вони стояли просто серед трави та будяків, якими позаростало все навкруги. Експрес знову повільно покотився повз те залізне кладовище, і Бонд устиг прочитати напис на металевій пластині одного з трофеїв: BERLINER MASCHINENBAU GMBH. Довгий чорний циліндр був навкіс прошитий крупнокаліберними кулями. Бонд почув свист пікірувального бомбардувальника і уявив собі, як, розкинувши руки, падає машиніст. На мить у ньому зринуло ностальгічне збудження від гарячого гуркоту минулої війни, і він мимоволі порівняв її зі своїми власними підпільними сутичками відтоді, як вона обернулася на «холодну».

Вони вперто пробивалися в гори Словенії, де котеджі й навіть яблуні мали майже австрійський вигляд. Поїзд торував собі шлях до Любляни. Тетяна прокинулась, і вони поснідали яєчнею з добре випеченим хлібом та кавою, що складалася переважно з цикорію. Ресторан був ущерть забитий життєрадісними англійськими й американськими туристами з узбережжя Адріатики, і Бонд подумав з легким серцем, що завтра пополудні й вони перетнуть кордон Західної Європи і що минула вже третя небезпечна ніч.

Він поспав до Сезани й прокинувся саме в ту мить, коли до вагона ввійшли вдягнені в цивільне югослави з грубими обличчями. І ось Югославія позаду! Перша хвиля розкутого життя вкотилася в поїзд разом із щасливим торохкотінням швидкої говірки італійських службовців та безтурботних облич вокзальної юрби в Поджіореале. Новий електродизельний локомотив радісно видав бадьорий гудок, за вікном затріпотіли сотні смаглих рук, і експрес легко побіг до Венеції і далі, в напрямку далекого мерехтіння вогнів Трієста і веселої блакиті Адріатики.

«Ми таки домоглися свого,—подумав Бонд.—Насправді домоглися». Він поволі виштовхував з пам'яті спогади про три останні дні, і Тетяна завважила, як розслаблюються напружені м'язи його обличчя. Вона взяла Бонда за руку, він присунувся впритул до неї, і вони разом захоплено милувалися яскравими фасадами вілл на Корніче, романтичними силуетами вітрильників та енергійними людьми, що ковзали блакитною поверхнею на водних лижах.

Поїзд проторохтів на стрілках і спокійно в'їхав до вокзалу Трієста. Бонд опустив вікно, і вони стали поруч, роззираючись на всі боки. Несподівано для себе Бонд дочувся щасливим. Він обійняв дівчину за талію і міцно притиснув її до себе. Вони дивилися на святковий натовп. Сонце пробивало своїми сліпучими променями високі чисті вікна вокзалу. Ця добре освітлена сцена підсилювалася свіжими враженнями від темних і брудних краєвидів тих країн, звідки приїхав поїзд, тож Бонд з майже чуттєвою насолодою спостерігав за потоком святково вбраних людей, що посувалися до виходу крізь озерця сонячного світла, й за тими засмаглими щасливцями, які, весело провівши вакації, тепер квапилися на платформу, щоб зайняти свої місця в поїзді.

Пустотливий сонячний зайчик засвітився на голові чоловіка, що здавався типовим представником цього щасливого безтурботного світу. Світло перебігло по короткому золотистому чубу, що виднівся з-під капелюха, по молодих золотистих вусах. До відходу поїзда залишалося ще багато часу, тож чоловік не поспішав. У свідомості Бонда промайнуло, що це, мабуть, англієць. Можливо, таку підказку дав йому темно-зелений кашкет характерної форми, а може, й бежевий добре виношений макінтош — цей своєрідний символ англійського туриста,— а може, й сірі фланелеві штани чи навіть потерті черевики. Очі Бонда прикипіли до того чоловіка так, ніби він знав його ще перед тим, як оце побачив на платформі.

Чоловік ніс у руці пошарпану валізу фірми «Ревелейшн», а під другою рукою — товсту книгу і якісь газети. «У нього вигляд справжнього атлета»,— подумав Бонд, відзначивши широкі плечі й здорове, добре доглянуте обличчя професійного тенісиста, що повертається додому після серії зарубіжних турнірів. Чоловік підійшов ближче. Тепер він дивився просто на Бонда. Так наче впізнав його. Бонд напружив пам'ять, пригадуючи, чи не зустрічався колись із цим чоловіком? Ні. Він напевне запам'ятав би ці очі, які пильно і холодно дивилися на нього з-під білястих вій. То були каламутні, майже безживні очі. Очі потопельника. Та вони несли йому якусь звістку. Яку? Впізнавання? Застереження? А може, то була лише захисна реакція на допитливий погляд Бонда?