Сімейство Девісів — Білл, Енні та двоє малих, Тео й Нена, — жило в горах над Малагою, на віллі, яка називалася «Консула». Там біля воріт, коли вони не були заперті, чергував сторож. До будинку вела довга під'їзна алея, посилана гравієм і обсаджена кипарисами. Там був сад не гірший від мадрідського Ботаніко. А в чудовому великому прохолодному будинку — просторі кімнати, і очеретяні мати на підлозі, і багато книг, а на стінах старовинні карти і добрі картини. Там були каміни, де в холодну погоду розводили вогонь.

Там був басейн для плавання, куди вода надходила з гірського джерела, і там не було телефону. Там можна було ходити босим, тільки не варто було цього робити, бо травень був прохолодний і сонце не зігрівало мармурових сходів. Їли там смачно, пили вволю. Кожен міг робити, що хотів, і, коли я, прокинувшись уранці, виходив на відкриту галерею, що оперізувала другий поверх будинку, і дивився на верхівки сосен у парку, за якими виднілися гори і море, і слухав, як шумить у сосновому гіллі вітер, мені здавалося, що кращого місця я ніколи не бачив. У такому місці чудово працюється, і я сів за роботу з першого ж дня. Я мав цілих два тижні в запасі: нам досить було виїхати в середині травня, щоб потрапити в Мадрід на перший бій биків ферії святого Ісідора.

В Андалузії весняний сезон кориди уже закінчувався. Севільська ферія щойно скінчилася. Той, хто не був там, нічого не втратив. В день, коли «Констітьюшн» кинув якір у порту Альхесіраса, в Херес-де-ла-Фронтера мав відбутися перший в цьому сезоні виступ Луїса Мігеля в Іспанії, але він прислав свідоцтво від лікаря, що виступати не може через отруєння птомаїном, — либонь, поїв зіпсованих рибних консервів на святі, яке влаштував у себе на фермі на честь Ельзи Максвелл. Такий початок не обіцяв нічого втішного, і ще менш утішно виглядали знімки й звіти про це свято, вміщені в газетах. Мені спало на думку, що найліпше, мабуть, залишитися на віллі «Консула», працювати, купатися і вряди-годи їздити на бій биків, якщо трапиться цікавий поблизу. Та я обіцяв Антоніо прибути на храм святого Ісідора в Мадрід, і, крім того, мені треба було зібрати додатковий матеріал для задуманого додатку до «Смерті пополудні».

Усі чекали, що ми будемо на кориді 3 травня в Хересі, коли Антоніо вбив двох биків з ферми Хуана Педро Домека, показавши чудову роботу. Багато хто питав Антоніо, де його компаньйон, чому він не приїхав, — так принаймні розповідав Руперт Белвілл, який просто з Хереса з'явився в «Консулу» на сірому, схожому на жучка «фольксвагені», куди його шість з половиною футів було важче втиснути, ніж у кабіну винищувача. Антоніо, як він казав, відповідав цікавим: «Ернесто треба працювати, так само, як і мені. Ми з ним у середині місяця зустрінемося в Мадріді». З Рупертом приїхав Хуаніто Кінтана, і я запитав його, як Антоніо зараз.

— Краще ніж будь-коли, — сказав Хуаніто. — Він став упевненіший і зовсім спокійний. Він ні на хвилину не дає бику перепочити. Ось скоро побачиш сам.

— Якихось промахів ти не помітив?

— Ні. Ніяких.

— А як він забиває бика?

— Перший раз він цілить високо, опустивши мулету дуже низько. Якщо шпага упреться в кістку, то вдруге він бере ледь-ледь нижче, щоб попасти в артерію. Він точно знає, наскільки можна взяти нижче, не порушуючи правил, і вбиває хоробро; але він навчився не попадати в кістку.

— Так ти думаєш, ми в ньому не помилилися?

— Ні, hombre, ні. Він виправдує всі сподівання, а те, що він переніс, лише пішло йому на користь. Він не став ні з якого погляду слабший.

— А ти як — здоровий?

— Цілком і дуже радий, що ми знову разом. У цьому сезоні нам буде на що подивитися.

— А як Луїс Мігель?

— Ернесто, я не знаю, що тут сказати. Торік у Вітторії йому довелося мати справу зі справжніми биками. Не з такими, які бували в наш час, але все-таки це були справжні бики, і він не міг з ними впоратися. Вони не корилися йому, а він звик панувати на арені.

— Що ж, хіба він працює лише з такими, у яких підправлені роги?

— Звісно, ні. Але ж ти знаєш, як це буває.

— А в якій він зараз формі?

— Кажуть, у чудовій.

— Тим краще для нього.

— Так, — сказав Хуаніто. — Але Антоніо — це лев. Тільки Хосе і Хуан викликали в мене таке саме почуття. Він може зробити те, що треба, і зробить те, що треба, і змусить бика зробити те, що треба, весь час залишаючись господарем бою.

— Були й інші, які викликали у нас це почуття, — сказав я. — Сам знаєш.

— Авжеж, — мовив Хуаніто. — Але їх не надовго вистачило. А Антоніо був серйозно поранений уже одинадцять разів, і після кожної рани він ще кращий.

— Це виходить, мало не кожен рік, — сказав я.

— Саме кожен рік, — мовив Хуаніто.

Я тричі постукав по стовбуру великої сосни, біля якої ми стояли. Вітер гойдав верхівки дерев, і скільки б разів ми не були присутні на кориді тієї весни й літа, завжди віяв міцний вітер. Я не пам'ятаю іншого такого вітряного літа в Іспанії, і всі відзначали, що ніколи ще не було так багато важких каліцтв на арені, як цього сезону.