Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.

— Доведеться удосконалити машину, — похмуро зауважив Керн.

Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.

Ці хвилини Вуд використав для збирання гербарію. Аллан Керн насмішкувато спостерігав за ним:

— Розраховуєте на професорське звання?

— Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..

— Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.

— Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!

— Наука не може бути метою. Наука — засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…

— Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?

— О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.

Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.

— Нічого не розумію, — сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. — Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…

— Шефе, над нами хмара попелу…

— Вулкан? Цього тільки бракувало!..

Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.

Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.

Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…

— Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, — запропонував Керн.

Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.

Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…

Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.

— Сюди! — вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.

Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.

Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.

Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.

Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи вигравали на ньому.

Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.

Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.

— Добре, що з нами нема Мері, — тихо прошепотів Вуд.

— Краще помолимося, — сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. — Це його не стосується.

Та Гаррі перехопив шефову руку.

— Слухайте, слухайте!..

Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…

Робот повторював байдужим голосом:

— Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.

— З ким він розмовляє? — спитав Гаррі.

— Мовчіть! — просичав Керн, що вчепився в його руку.

— Даю радіопеленг, даю радіопеленг за вимогою, — повторював робот. — Визначаю відстань у дві милі.

— Божеволію! — скрикнув Керн. — Галюцинація! Та у машини її не може бути, Гаррі! Це неможливо, та це росіяни…

— Росіяни? — не вірячи вухам, перепитав Вуд.

— Ви чуєте? Робот розмовляє з ними. У нього чутливіша апаратура, ніж у наших шоломофонах.

— Пізно!