Шрифт:
— Поговоріть зі Шнирою й Паштетом, адже вони бачили цю людину.
— Ти гадаєш, вони його впізнають? Вони його запам'ятали?
— Ясна річ! Вони йшли за ними до трамвайної зупинки. Шаринець і ця людина сіли в трамвай, на «четвірку», і якраз у бік Брянського вокзалу.
— От бачиш! Значить, не Навроцький, а, найімовірніше, саме ця людина і вбила Шаринця. Але кликати сюди хлопців я не буду. Приблизне обрисування нічого не дасть, неточне — зіб'є зі сліду. Тобі також не варто говорити про це з ними.
— Вони все одно дізнаються, що Шаринця вбито.
— Нехай. Тільки не від тебе.
— Чому?
— Бачиш, що робиться, — убивають.
— Можуть і мене? — всміхнувся Миша.
— Можуть і тебе. За цим стоять люди страшніші за Навроцького.
— А Навроцький?
— Убивав не він.
— Виходить, убив Вітька Буров?
— Я цього не сказав.
— Вітька ні при чому, — переконано сказав Миша, — тепер це абсолютно ясно. Вітька у в'язниці, ніякого відношення до вбивства Шаринця він не має. На Шаринці вони засипалися… — Він з тріумфом повторив — Вони попалися на Шаринці: усунули співучасника.
— Ще не видно зв'язку між обома вбивствами, — заперечив Свиридов, — крім припущення, що їх убито з одного нагана.
— Цього мало?
— Мало, поки що це припущення; багато, коли буде встановленим фактом.
Але ж Білка сама сказала, що через Шаринця посадили Вітьку, — наполягав Миша.
— Хто це підтверджує?
— Як хто? Шнира й Паштет.
— Чи не хочуть вони виручити свого ватажка й приятеля?
— Чого ви їм не вірите? Спитайте Білку.
— Вона скаже правду?
— У Білці я не певен…
— От бачиш!
— Таж Шаринця вбили не випадково.
— Безумовно! Головне в тому, в чиїх інтересах.
— Навроцького з Красавцевим! — затявся Миша.
— Докази?
— Вони зацікавлені в документах, украдених у Зиміна.
— Документи знайдено.
— Правда? Де?
— Підкинуто в поштову скриньку Зиміних. Хто підкинув? Знову Навроцький?
— Не знаю, — розгублено відказав Миша.
— А не могли зробити це твої хлопчики?
— Сумніваюсь.
— Подумай! Буров викинув документи з портфеля; вони десь валялися; хлопчики поклали їх у поштову скриньку.
— Я вірю цим хлопцям, — сказав Миша.
— Я теж хотів би вірити, — зітхнув Свиридов, — тільки ж самої віри замало.
34
Свиридов дуже обережний. А все-таки сказав: «У Навроцького такого револьвера не було й нема», іще: «Тієї ночі Навроцький мирно спав у своєму ліжку»… Перевіряє Навроцького, але не подає виду. Навіть не захотів розмовляти зі Шнирою та Паштетом, котрі бачили ймовірного вбивцю Шаринця. Побоюється, криється, виявляє обережність, збиває зі сліду.
Трохи прикро; можна було б розраховувати на більше довір'я. Свиридов ні в чому його не похитнув, ні в чому не переконав.
На якусь мить закралася думка, що Шнира міг підкинути документи в скриньку Зиміних за дорученням свого батька, комірника Панфілова. І все ж ні! Шнира — похмурий, відлюдькуватий хлопчисько, але на підлість не здатний.
Та хтось же поклав документи в скриньку Зиміних. Найімовірніше, сам Навроцький, — ось, будь ласка; по-вашому, я зацікавлений в документах, ба ні, ось вони, не через документи все скоїлось, отже, я ні при чому.
І хтось же бачив його, як він заходив у під'їзд, молодші класи вже на канікулах, дітлахи всенький день бавляться в дворі — так і пройшов Навроцький непоміченим?
В одному під'їзді з Зиміним мешкав Саша Панкратов. Зустрівши його в дворі, Миша спитав:
— Ти пам'ятаєш чоловіка, який втрутився тоді, коли Вітька кинувся на мене з фінкою? Він крикнув згори, що все бачив.
— Звісно, пам'ятаю.
— Ти не бачив: заходив він учора-позавчора у ваш під'їзд?
— Ні, — відповів Саша.
— А Юра часом не заходив?
— Не знаю, я їх бачив коло школи.
— Коли?
— Тижнів зо два тому.
— Їх усі бачили, — знизав плечима Миша.
— Усі не могли бачити, це було під час уроку, — сказав Саша.
— Ні, на великій перерві.
— Того дня я був черговий, — заперечив Саша. — Вранці, під час лабораторних, Юра вийшов на вулицю. Я спитав: «Ти куди?» Він відповів: «Передати ключі батькові». А то був не батько, а цей Тип Іванович.