Як у нього все просто виходить. Невже він пришелепкуватий? Ні, гірше, він примітивний, ординарно примітивний. Усі його афери й махінації примітивні, він заплутався в них, він борсається.

— Мені треба вступати до вузу.

— Чудово. Поїздка займе дванадцять днів. Засмаглий, просякнутий морським повітрям, просолений морською водою, сильний, красивий, ти успішно складеш екзамени.

— Мені незручно приймати від вас такий подарунок.

— Пусте! Я у виграші, і мені приємно зробити тобі невеличкий сюрприз.

Юру пересмикнуло. З косметичним набором так само був «сюрприз», чим він закінчився?! Так само сподівається Валентин закінчити і цей «сюрприз». Не вдасться!

— Квитки, як ти розумієш, я придбав не сьогодні, — вів далі Валентин Валентинович, — про складність мовчу, аби не набивати собі ціну. Я розумію: тобі вперше випала така велика й самостійна мандрівка. Але ж, дорогий мій, «чи не на часі й мужчиною стати»? — Він підвівся. — Чекаю тебе на вокзалі о пів на дев'яту, там я вручу тобі квиток і гроші, оскільки ти їдеш зі своїм класом, то, звичайно, в тебе їх на руках не повинно бути. Можна, певна річ, і не робити з цього секрету, але не слід забувати, що я скромний агент, звідки в мене гроші на такі подарунки?.. Отже, нагадую: о пів на дев'яту на Брянському вокзалі.

Люда й Ольга Дмитрівна знають адресу й телефон слідчого, але признатися їм про ключі — йому понад силу. Лишається один шлях, той самий, через Славку з Мишею, через Мишу зі слідчим. І нехай з нього візьмуть підписку про невиїзд. Одеса, Сухум, Батум — чудесно! А ось не можу, не маю права. Вітька Буров щось на мене наплів, якісь дурниці, сидить у в'язниці, знічев'я вигадує, слідчий цим дурницям не вірить, але взяв підписку про невиїзд: Красненько дякую за квиток, за турботи, за «сюрприз», але обставини сильніші за нас.

Якщо Валентина посадять, він у безпеці. Якщо Валентин ні при чому, нікого не вбивав, то і його теж не вб'є, знову ж він у безпеці.

Благородно чи неблагородно він поводиться? Риторичне запитання. Благородство — умовне поняття. А красти ключі — благородно? Говорити про сувенір, коли ніякого сувеніра не підносив, — благородно? Одержувати перший сорт під виглядом браку — благородно? Посилати його в Батум на смерть — благородно? Краще помовчимо про благородство!

Славка не хотів втручатися. До таких справ він тепер байдужий. Романтика скінчилася. Чи не була ця романтика лише дитинством, милим, захоплюючим, мрійливим? Хтось украв вагон? Вагони крадуть десятками й сотнями. Хтось хабарник? Усі хабарники. Хтось заплутався в афері? Ну й що? Миша хороший хлопець, але він відстав, застряв у тому самому милому, захоплюючому, мрійливому дитинстві. Він не такий прямолінійний, як Генка, але обидва вони живуть у минулому: час змінився, вони — ні.

Однак Юрків прихід змусив його задуматися. Юра тремтить від страху, це ясно! Загроза нависла над Мишею — ось що збагнув Славка. Миша в небезпеці, встряв у справу, де вбивають, хоче виручити Вітьку Бурова, свого найлютішого ворога, через те, що за його, Мишиним, переконанням, Вітька не винен,

Миша завжди втручався і втручатиметься у такі історії, повсякчас шукатиме справедливості. Він не знає страху — дивовижний хлопець! Йому потрібне відкрите небо, а не стеля над головою. Суворий, незламний Миша Поляков захищає Вітьку, а він, доброзичливий, м'який, чуйний Славка, не захищає, відсторонився, умив руки. Це дуже добре й зручно: переживати власну журбу і відсторонитися од чужих нещасть.

Чому? Що з ним сталося? Покинула мати? В Генки мати померла, він багато років живе в тітки, Миша Поляков усе життя прожив без батька.

Змушений заробляти? Хіба мало хлопців працює на виробництві? Колись він жив набагато краще за своїх товаришів, вони жили бідно, голодно, але не скиглили, не бідкалися, не занепали духом.

Чому Юра прийшов до нього, а не до Миші? Тому, що покидькові Юрі він ближчий, ніж Миша. Сумно, але факт. Вони обидва бачать лише один бік життя. Різниця в тому, що Юра його визнає, а він, Славка, ні.

Наслідком цих роздумів була зустріч, цього разу в Миші. Славка й Генка просто прийшли до нього. Без будь-яких пояснень. Вони були й залишилися друзями, ніщо не могло їх розлучити. Вони знову разом, знову заклопотані однією справою — цього достатньо.

— Юрка даремно не з'явиться, — сказав Миша, — тільки побивається він за себе.

— Може, його Навроцький підіслав, — розмірковував Генка.

— Він на грані відвертості, — озвався Славка.

— Але як примусити його заговорити?