Шрифт:
— Правильно, вернувся він, з Лосиноостровської, — задумливо проказав Василь Іванович.
— Ну от, — зраділо забурмотів Шаринець, — хіба ж би я став… Хіба ж би я пішов, якби знав, що він удома. Поїхав він, сам бачив…
— А портфель хто взяв?!
І знову жах охопив Шаринця, збагнув: головне тільки починається.
— Вітька… Вітька взяв…
— А хто Вітьку навів?
— Не знаю… Не знаю… Білка, мабуть…
— А документи з портфеля кому Вітька продав?
— Не знаю… Не знаю… — бурмотів Шаринець, втягуючи голову в плечі.
— За два червінці кому Вітька документи продав? П'ятірку додати в кого Вітька просив?
Шаринець упав на підлогу, припав до ніг Василя Івановича, затіпався в істериці:
— Простіть, простіть, не вбивайте…
Василь Іванович відштовхнув його чоботом:
— Викладай!
— Чоловік один попросив, — схлипуючи, почав Шаринець.
— Соплі підбери!
Шаринець шморгнув носом.
— Чоловік ключі дав…
— Що за чоловік?
— У нашому будинку живе… Валентином Валентиновичем звати… Навроцький — на прізвище…
— Куди портфель подів?
— Вітьці на горище підкинув… Він звелів, Валентинич…
— Нам чому не розказав?
— Думав… Діло вірне, думав…
— Нас навіщо підвів?
Шаринець знову поповз по підлозі, припав до ніг Василя Івановича.
— Простіть… простіть… не думав… не знав… не вбивайте!
— Встань!
Шаринець ще дужче обхопив його ноги, боявся відірватися од них, ніби в тому, що тримається за ноги Василя Івановича, вбачав свій порятунок.
Кукольник і Жоржик відтягли Шаринця, підняли, але не випускали з рук — Шаринець падав на підлогу, чи то навмисне, чи не міг стояти на ногах від розпачу.
— Тож слухай, — проказав Василь Іванович. — Завтра підеш у Рахмановський провулок, на біржу праці, станеш на облік. Працюватимеш, куди пошлють, Од роботи не смій відмовлятися. І гривеника ніде не посмій взяти, зрозумів? Щоб жодної справи не було за тобою. Не ходи ні на ринок, ні сюди, в «Гротеск», не з'являйся. Настане час, сам покличу. Якщо заберуть тебе по цій справі, все звалюй на Вітьку, зрозумів?
Шаринець слухав його з роззявленим ротом, не ймучи віри, що йому залишають життя.
— Дійшло до тебе чи ні?
— Дійшло, дійшло, усе втямив… — вичавив із себе Шаринець.
Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.
— А ти, гусак! Розсівся!
Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.
— Цей — шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?
Сіренький мовчав.
— Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.
Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:
— Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?
— Зрозумів, зрозумів, — белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.
Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.
— А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?
— Усе зрозумів…
— Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! — Василь Іванович кивнув на двері: — Ідіть!
Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до лісу — повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.
Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.
— Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.
Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така бабцяу Василя Івановича, але не був жодного разу, не бачив, а зараз ось послали. Може, тепер його у фартіцери візьмуть, куди від нього подінуться, — при ньому, на його очах Сіренький застрелив інженера. А куди було Сіренькому? Інженер прямо на них ішов, якби Сіренький не вбив його, він би весь будинок здибив! Інженер дужий, високий, ухопився б — не відчепишся… Довелося Сіренькому застрелити його… Цікаво, звідки Василь Іванович дізнався, що він одержав два червінці і просив ще п'ятірку? Він, Шаринець, начебто нікому не розповідав; виходить, Валентинович розповів, мало не під смерть його підвів, спекулянт проклятий… Гаразд, настане час — розрахуємося з ним!
Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.
— Ходімо! — і показав стежку.
Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.
Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.
— Шаринець!
Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.
Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.