«Вони всі зауважують, що от я прогулююся», — подумалося мені, коли я незворушно простував собі далі без найменшої роздратованості через оце впіймання на гарячому: було б дурістю за таке сердитися.

У світло-жовтому дарованому англійському костюмі я, мушу визнати щиро, здавався собі самому якимось великим лордом, синьйором і ґрандом або маркізом, що туди й назад походжає в парку, хоч насправді перебував у напівсільській-напівприміській зоні — простій, милій, скромній та бідній, де крокував узбіччям шосе, а не розкішним парком, що його наважився був собі уявити, а тепер потихеньку спростовую, бо весь той парк насправді дутий, до того ж зовсім не підходить тутешній місцевості. Дрібніші й більші цехи і майстерні в довільному порядку визирали де-не-де з густої зелені. Сите і тепле рільництво наче подавало в цій місцині приязну руку громохкій, розгурканій промисловості, що вічно несе на собі печать виснаження і змарніння. Горіхові дерева, а також вишні і сливи надавали м’якій, плавно вигнутій дорозі якоїсь притягальної незвичності та ґраційності. Впоперек дороги, що так мені полюбилася, лежав собака. Я взагалі встигав блискавично і палко полюбити майже все з того, що виринало перед моїми очима. Наступною милою собачо-дитячою сценою була така: великий, але надзвичайно кумедний і в доброму гуморі собацюра мирно спостерігав за малюком, що присів на сходинку і, стривожений увагою, котру виявляв йому хоч і добродушний, та все-таки страшнуватий з вигляду звір, ревів на повну, здіймаючи голосний дитячий лемент. Я був у захваті від цього епізоду, проте інший епізод у придорожньому театрі за дитячої участі ледь не привів мене у ще приємніший, ще більший захват. На встеленій досить густою пилюкою дорозі двоє манюніх дитинчат розлягалися, мов на травнику біля хати. Одне сказало другому: «Дай мені цьомчика». Друге негайно виконало це прохання. На що перше мовило: «Отак! Тепер можеш вставати». Найімовірніше, без отієї згоди на цьомчик друге дитятко не отримало б такого дозволу. «Як гарно ця мала наївна сценка підходить блакитному небу, що так божисто всміхається до просвітленої втішеної землі! — сказав я. — Діти здаються мені небожителями, бо вони завжди наче в якомусь небі. Коли вони підростають, небо кудись дівається і вони зі своєї дитинності провалюються в сухе пораховане існування, в нудне світосприйняття дорослих. Бідняцьким дітям дороги влітку — як зали для забав. Де ж їм ще бути, коли парки й сади не для них! Біда проїжджим автомобілям, що злостиво і холодно вриваються в середину гри, в самісіньке дитяче небо, загрожуючи малим і невинним людським істотам вельми ймовірним розчавленням. Жахливу думку про те, що якусь дитину і справді може переїхати важкенна колісниця чийогось тріумфу, я відкидаю геть, адже у противному разі змушений буду розгнівано вдатися до значно різкіших висловів, що їх, як відомо, не так вже й личить уживати».

Людям, які зі свистом, здіймаючи куряву, проїздять поруч мене в автомобілях, я завжди кидаю люті й жорсткі погляди — нічого кращого вони не заслуговують. Вони, напевно, думають, що я дорожній інспектор, поліціянт у цивільному, що від високих урядників отримав доручення контролювати вуличний рух, фіксуючи номери транспортних засобів, які згодом повідомить куди слід. Недобрим поглядом я міряю колеса, всю машину і ніколи — тих, що в ній сидять: я зневажаю їх, — щоправда, не особисто, а радше засадничо; просто я не розумію, як можна з таким задоволенням нестися попри всі створіння і предмети нашої чудової землі, насправді немов приховуючи за цим ошалілим бігом свій жахний розпач. Сам я люблю спокій і все заспокійливе. Я люблю ощадність і помірність, а будь-який поспіх, будь-яку метушню я з Божої ласки ненавиджу всією душею. Щиріше я про це, мабуть, і не скажу. І через оці мої слова ніхто напевно не перестане ганяти автомобілями, як і не перестане запаскуджувати повітря їхніми вихлопами, що навряд чи хоч комусь видадуться приємними. Для людського носа протиприродно втягувати їх із радістю, правильніше уявляти собі — залежно від настрою — чи то обурення, чи відразу. Досить про нехороше. Гуляймо далі. Ходити пішки — і правильно, і казково гарно, і згідно з найдавнішим людським звичаєм. Хоч варто мати на увазі відповідно добрий стан черевиків або чобіт.

Чи шановні добродії, пані та панове читачі, поблажливо загалом приймаючи і вибачаючи мені цей, мабуть, надто врочистий, а тому й дещо перенасичений поважністю стиль, тепер великодушно дозволять звернути їхню увагу на дві особливо значущі постаті, особи або й персони, себто спершу, чи краще сказати, по-перше, на, як припускаємо, колишню акторку, а по-друге, на молоденьку і, як припускаємо, висхідну співачку? Я надаю велике значення обом цим фігурам, тож вирішив уже заздалегідь, перш ніж вони справді з’являться і відіграють свої ролі, заповісти їх належним чином, щоб аура важливості і слави випереджувала обі тендітні істоти, і в мить, коли вони врешті нам покажуться, то будуть зустрінуті і прийняті з усією належною їм уважністю й турботливою любов’ю, яких, на мою скромну думку, цього штибу створіння заслуговують абсолютно. Близько половини першої пан автор, як уже знаємо, в нагороду за свої незліченні випробування запрошений до палаццо чи просто будинку пані Ебі, буде в ньому їсти, підкріплюватись і харчуватися. Однак спочатку він мусить іще подолати досить поважний відтинок шляху і написати ще кілька рядків. Хоч усім добре вже відомо, що автор так само охочий до писання, як і до прогулянок; ну, може, до першого лише трішечки менше, ніж до другого.

Перед зразкової чистоти чепурним будинком я побачив жінку, що сиділа коло самої дороги на лавці; щойно я вирізнив її оком, як тут-таки наважився до неї заговорити і в якомога поштивіших та люб’язніших формах висловив таке:

«Прошу вибачити мені, цілком незнайомій вам людині, що тільки-но забачивши вас, я не можу стриматися від пекучого й, мабуть, зухвалого запитання: чи ви не були свого часу акторкою? Увесь ваш вигляд немов засвідчує те, що ви в минулому уславлена велика акторка, видатна героїня сцени. Вас, безумовно, цілком резонно дивує отаке моє приголомшливо пряме і ризиковане звертання; але краса вашого обличчя та й загалом уся ваша приваблива, мила і, дозволю собі підкреслити, цікава зовнішність виказує вашу величну і щиру особистість; ви дивитеся перед собою, на мене й загалом на світ, із такою прямотою та спокоєм, що я ніяк не міг би просто так пройти повз вас і не зважитися на чемний комплімент, чого, сподіваюся, ви не будете мати мені за зле. Хоч у глибині душі я вже й побоююся, чи своєю легковажністю не заслужив покарання або принаймні осуду. Коли я вас побачив, то вмить подумав, що ви обов’язково були акторкою, нині ж, так мені думається, ви просто сидите обіч цієї звичайної, хоч і ошатної дороги, перед доглянутою крамничкою, що її власницею мені здаєтеся. До сьогодні ще, мабуть, ніхто не заговорював із вами так безпосередньо. Ваш привітний і водночас атракційний вигляд, уся сукупність ваших прекрасних рис, ваш спокій, ваша витончена постава, ваша шляхетна жвавість, яку я дозволив собі зауважити попри дещо вже похилий ваш вік, надихнули мене звернутися до вас просто на вулиці. До того ж і цей чудовий день, що п’янить відчуттями свободи і щастя, пробудив у мені запал, унаслідок якого я, можливо, пішов трохи задалеко. Ви усміхаєтесь! Отже, мої необдумані слова жодним чином не розгнівали вас. Смію сказати, що це справді чудово: двоє незнайомих людей спілкуються незашорено й вільно, як і належить мешканцям цієї загубленої дивної планети-загадки — раз уже наділено їх ротами, язиками і, відповідно, мовною здатністю, що сама по собі є таким рідкісним даром. Хоч там як — але ви надзвичайно мені сподобалися, щойно я вас побачив; проте тут-таки я мушу з усією повагою просити вашого вибачення. Будьте певні, що навіюєте мені найтеплішу шанобливість. Чи моє відверте зізнання в тому, як мене ощасливив один тільки ваш вигляд, може стати підставою для вашого гніву?»

«Навпаки — я мала б зрадіти, — жваво відповіла прекрасна жінка, — однак я мушу вас розчарувати щодо вашого припущення. Я ніколи не була акторкою».

Це спонукало мене заявити: «Не так давно я переїхав у цю місцевість із холодних та сумних, до того ж бідних околиць, внутрішньо зламаний, цілковито позбавлений віри, довіри й певності, будь-якої надії на краще, відчужений від світу та розісварений із собою. Зневіра і боязнь охопили мене всього і супроводжували на кожному кроці. Згодом це підле й жахливе упередження стало поступово відходити. Я задихав тут і спокійніше, і вільніше — і знову став кращим, теплішим, щасливішим. Страхи, що сковували моє серце, здається, поступово розтанули; смуток і душевна пустка, як і безнадія, поволі замінились радісним примиренням та живою позитивною відкритістю, яку я знову навчився відчувати. Я був мертвий, а тепер мені так, наче хтось підняв мене і запустив у рух. Там, де я міг очікувати лише потворностей, труднощів і тривог, мені трапляються краса й доброта, а також усе, що несе заспокоєння, довіру і благо».

«Тим краще», — сказала жінка з приязню на обличчі та в голосі.

Оскільки мені здалося, що надійшла мить закінчувати це свавільно розпочате спілкування і йти далі, я побажав усього найкращого жінці, що прийняв було за акторку; тепер, на жаль, я бачив, що вона нею не є, тим більше великою та уславленою. Вона й сама вважала за необхідне це заперечити. Я попрощався з нею з вишуканою та, якщо можна так це назвати, старанно підкресленою чемністю, шанобливо перед нею схилившись, і, мов нічого не сталося, спокійно рушив своєю дорогою.

Дрібне запитання: чи не час тепер приділити трохи особливої уваги та, можливо, стриманого схвалення розташованій під зеленими деревами зграбній ґалантерейній крамниці?

Я твердо переконаний (і наважуюся це відповідально засвідчити), що коли йшов собі й маршував отак найгарнішою з доріг, моя горлянка, сама чогось подібного ніколи не сподіваючись, видала із себе недоладно-дитинний і голосний вереск радості. Що нового, нечуваного й небаченого відкрилось мені? Та ніщо інше, як уже згадувана мила ґалантерея з модним салоном. Париж і Петербург, Бухарест і Мілан, Лондон і Берлін — усе, що в думках пов’язуємо з елеґантністю, столичністю та легковажністю, виринувши на моєму шляху, підійшло впритул, щоб захоплювати й чарувати. Однак у столицях світу немає такої ніжної зелені дерев, такої краси і благості привітних лугів, таких тремких листочків і, не в останню чергу, такого солодкого подиху квіток, які я мав тут. «Усе це, — вирішив я, спинившись і завмерши в тиші, — я обов’язково змалюю колись у своїй новелі чи іншій фантазії, що її назову „Прогулянка“. І там у жодному разі не повинно забракнути цієї крамниці з дамськими капелюшками. Інакше-бо мій твір буде позбавлений однієї з найголовніших принад. Я мушу всіма силами уникати такої прогалини, та що там — просто унеможливити її». Пера, стрічки, штучні овочі та квіти на симпатичних милих капелюшках здалися мені такими ж близькими серцю, як і сама природа, що власною зеленню, всіма іншими своїми барвами огортала і вбирала в себе штучні кольори і фантазійні форми моделей, і завдяки цьому крамниця виявлялася малим малярським шедевром в її, природи, обрамленні. При цьому, як уже говорилось, я розраховую на витончене читацьке розуміння, щодо якого перебуваю в постійних тривогах. Це нещасне зізнання боягуза не має вас дивувати. Подібне діється і з усіма куди мужнішими авторами.

Боже! Яку прекрасну і знадливу, просто феєричну м’ясарню з рожево-червонястими свинячими, телячими та яловичими тушами я побачив! І знов поміж листям, до речі. Усередині орудував продавець, там же стовбичили й покупці. Ця крамниця, безумовно, заслуговує такого ж захопленого вигуку, що й капелюшна ґалантерея перед тим. Третім я стримано згадаю ларьок із прянощами. Щодо всіляких генделиків, то на них ще, здається, зарано. До такого штибу закладів просто неможливо запізнитися вдень — і кожен з нас достеменно знає наслідки їх відвідин. Найпристойніший із нас, мабуть, не заперечить, що йому також іноді хочеться трохи непристойностей. На щастя, всі ми люди й тому так легко це собі пробачаємо. Завжди можна послатися на загальне ослаблення організму.