Не раз мої гарячі дифірамби:

"Е, спільна праця! В такім разі й вам би

Прийшлося чистить виходки й канали".

Не знали дами, що важке, всесвітнє

Питання те вже Австрія рішила.

Тюремний кибель - що в ньому за сила!

І виходок, і мебель враз! Вигідне

Береш його, виносиш, ну, і прямо

На поле лий чи в компостову яму.

17 сент[ября] 1889

У сні мені явились дві богині.

Лице одної - блиски променисті,

Безмірним щастям сяли очі сині,

І кучері вилися золотисті.

Лице другої чорний крив серпанок,

І чорні очі, наче перун з тучі,

Блищали, коси чорні та блискучі -

Була, немов літній, бурливий ранок.

"Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, -

Сказала перша (що за голос милий!), -

Ось на тобі мій дар, чудову квітку!"

І соняшник дала мені розцвілий.

А друга мовчки терн втиснула в руку, -

І враз я радість вчув і люту муку.

*

І говорила перша: "Я любов,

Життя людського сонце невечерпне.

Як соняшник за сонцем, так за мнов

Най раз на все твоє ся серце зверне.

І світ, і люди - всі перед тобов

Являтись будуть світлим боком; скверне,

Погане, зле - лиш з наслуху, немов

Крізь сито тільки будеш знать. Оберне

Мій дар до тебе щирих серць багато,

І від найліпших, найчесніших твого

Віку - добра й любові зазнаєш много.

Тож хорони, дитя, сей дар мій свято!

Любов л ю д е й, мов хліб той до засіка,

Громадь і степенуй в любов до ч о л о в і к а!"

*

І говорила друга: "Я ненависть,

Любві сестра й товариш невідступний.

Ненавиджу я все, що звесь лукавість,

І кривда, й лад нелюдський та підкупний.

Ненавиджу я всю тоту неправість,

Що чоловіка пха на путь непутний,

Що плодить в душах підлість, брехні, зависть.

Крутіж отой могучий, каламутний.

Не в серці людськім зло! А зла основа -

Се глупота й тота міцна будова, -

Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі прожре до кості тіло,

Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло,

Хто з злом не боресь, той людей не любить!"

18 сент[ября] 1889

Сидів пустинник біля свого скиту

Серед лісів безмірних та безлюдних

І слухав пташок голосів пречудних

І вітру в гіллі пісню сумовиту.

Аж бач, голубка, його пташка біла,

Що вже два дні не знать де пропадала,

Ту ж понад ним крильцями стріпотала

І тихо в нього на колінах сіла.

Старий погладить хтів її руков -

Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі

Оббризкала червона людська кров.

І зойкнув дід: "Прокляті, зсатанілі

Часи, коли з осель людських в сей ліс

На крилах голуб людську кров приніс!"1

13 сент[ября] 1889

1Мотив із Ленау.

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О А[встріє]! Де ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: "Даю свободу!"

Дреш шкуру й мовиш: "Двигаю культуру!"

Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

4 окт[ября] 1889

Тюрмо народів, обручем сталеним

Ти обціпила їх живі сустави

Й держиш - не для пожитку, не для слави,

А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі

Через ногу; здаєсь, три ноги вільні,

А йти вони, ні бігти не зусильні -

То ржуть, гризуться спільники неволі.