Ваня підійшов до Олега і потиснув йому руку. Немов хотів сказати: тримайся, авіаторе, бачиш, гідролітаки. Хлопець мав би посміхнутися на підбадьорливий жест товариша. Та Олег страждав, як дитина, несподівано покинута батьками. На очах його блищали сльози.

Роман чомусь узяв собі в голову, що, насурмочившись і дивлячись спідлоба на всіх льотчиків та конвоїрів, він умилостивить їх чи переконає в тому, що в радянських піонерських таборах нема нічого поганого. Він теж помітив ті сльози в Олега, химерно підморгнув йому налитим кров'ю, підбитим оком і похмуро вимовив:

— Не дрейф, авіаторе! Ми піонери... Чув, партизанами назвав, собака!

До берега, де вони стояли, чекаючи своєї долі, під'їхав човен з двома льотчиками, судячи з уніформи. Це їх покликав ад'ютант командира своїм писклявим голосом.

— Капітан передає їх Вейгту!— лаконічно сказав гітлерівець.

— Стривай!— владно гукнув той, що сидів на кормі човна. Хлопці помітили, що і в нього на погонах такі ж позначки, як і в ад'ютанта.— На якого диявола нам ці шкети? Ми беремо великий запас пального.

— А хто каже їх... брати? Капітан наказав передати їх Вейгту.

Олег закусив губу, щоб не заплакати. Але не міг. Йому здалося, що товариші не розуміють ситуації. Хоч німецької мови він теж не знав, але кілька слів розумів — його батько, інженер, чудово володіє цією мовою.

І чомусь виникла певність, що оце вже їм кінець. Тепер нічого не придумаєш. Загибель за якихось кілька хвилин здавалася для нього неминучою.

Їх підштовхнули в човен. На березі лишилися конвоїри і ад'ютант.

Човен рушив. Морська вогкість нагадала Романові пляж піонертабору, скелля з птахами, щебетливі, ніжні дівчачі голоси, Любку Запорожець...

— Ви хто за одні? — спитав з корми льотчик якоюсь ніби й чужою, але разом з тим наче знайомою мовою. Піонери не зразу відповіли, хоч і добрали запитання. Інстинкт велів розібратися, дослухатися до тону, щоб знати, хто саме говорить. Але суворий вираз обличчя льотчика мало пасував до буденної фрази запитання.

— Ми школярі,— відповів Роман.— У таборі були.

— А як же... тен штаб? — допитувався льотчик, не міняючи виразу очей, лиця.

На це вже відповів Ваня, якому здавалося, що саме цьому льотчикові треба сказати все, як воно є насправді, без недомовок.

— Ніякий не штаб. Ми так, граючись, штабом себе оголосили.

— Умгу... Значить, Вейгт утопить...— прорік льотчик жорстоке резюме і ніби з ніяковості відвернувся.

Човеи підходив до великої двомоторної машини. Вона легко й величаво гойдалася на спокійних брижах моря. Гвинти могутніми кроквами своїх трьох лопатей немов у дрімоті втихомирилися, звисаючи над водою.

— Про чехів чулисте, народ такий є?— ще тихше і грізніше запитав льотчик, гостро дивлячись знов на хлопців у повечорілому мінорі дня. Здавалося, що і не побачить він їх за раптовою думкою про власну долю...

— Ми добре знаємо чеський народ. То наші друзі!..— похопився Олег, неначе вчувши в тому порятунок. Навіть сльози витер долонею на щоках.

— Чех ісем!— уже зовсім тихо і, здавалось, пригальмовуючи нерви, вимовив льотчик, хапаючись за поплавці, на яких гойдався літак. І підсаджував по черзі всіх чотирьох, щоразу пошепки вимовляючи: «Савєзніці друзі...» Кожне слово хотів вимовити так, як його сказав Олег.

На борт авіакорабля гукнув товстому, ніби опухлому офіцерові, що показався в дверях:

— Гер Вейгт! Капітан фон Пуффер наказав узяти їх на борт!

Товстий Вейгт вередливо проводжав очима кожного з хлопців і сам до себе висловлював незадоволення командуванням:

— Запас горючого — до Вейгта. Замикаючий ескадрильї — теж Вейгт. Іграшку для фон Пуффера, якихось молокососів більшовицьких возити — знову Вейгт... Пранек! Розпоряджайся ними сам, ну їх до дідька. Все одно в рейсі доведеться за борт викидати.

— Єсть!— надміру звичайно в умовах служби відповів чех.

Зовсім повечоріло. Ескадрилья літак за літаком знялася з моря, взявши курс на захід.

Літак лейтенанта Вейгта піднімався в повітря останнім. Він довше за інших розганявся по морській гладіні і дуже важко, не з одного разу, відірвався од води. Пілот Вейгт незадоволено озирнувся з кабіни, мовчки поглядом висловивши своє незадоволення перевантаженістю літака.

— Пранек!— гукнув він у слухівку до бортмеханіка машини, чеха.— Вантаж фон Пуффера прив'язати або пристрелити. Щоб вони не переходили з місця на місце.