Раптова стрілянина на мосту змусила дівчину відсахнутися. Та тільки озирнулась навколо, не кинулася тікати. Потім впала, спритно приплюскла до землі — стріляли назустріч авто. Почула галас на мосту, навіть викрики і стогін. Підвела голову і побачила, як присідали солдати з охорони мосту, навально стріляючи вслід чорній емці. Авто несамовито неслося, вихляючи по мосту і за мостом. Раптом аж на повороті вулиці машину підкинуло, і вона взялася клубком вогню та чорного диму...

Солдати з мосту посхоплювалися з колін, побігли туди, де з-за рогу вулиці над будинками знялося чорне вогниво, кричали люди.

«Не щастить нашому загонові з авто»,— подумала дівчина і не гаючись побігла через міст услід за солдатами. Хто тут буде затримувати її, коли до підбитого авто кинулися солдати з мосту. Перебігла через міст, приєдналася до жінок та дітей містечка і загубилася в їх панічній метушні.

Коли гітлерівські солдати спохватилися, почали розгонити людей від палаючої «партизанської» машини, Любка Запорожець виходила вже з останнього провулка на шлях до бажаної рури.

І ще довго чула галас і постріли, що долинали з вулиці, де догоряло їхнє авто.

Не так і легко було знайти і видобути коротеньку записочку Віктора. Її запхнуто в розщілину, зручно заклинцьовано твердою грудкою глини. Яка ж передбачливість у їхньої Марії Йосипівни: «Дивись, каже, не на розщілини, а на забиту в ній глину...»

Ще в рурі прочитала:

«На вантажному авто проскочимо через міст аж до хутора біля смолокурні. Не шукайте, а проїздіть собі, ми спинимо. Віктор».

Як веліла Марія Йосипівна, Люба прочитала ці кілька рядків, може, і сотню разів, передихаючи від бігу до стривоженого подією містечка. Нарешті, зіжмакала дрібні клаптички паперу в жмені і по одному викидала непомітно, проходячи поміж сполоханими людьми в містечку.

У згорілих уламках радянської емки стурбована комендатура не знайшла нічого особливого, лише два трупи.

Дивовижна винахідливість у цих радянських партизанів. На цьому ж самому авто вони втікали з того лісу за містечком, коли комендантське військо робило там облаву на них. Вартового вбили. А тепер поверталися на тій же машині назад.

В такій вірогідній версії і доповів комендант про цю подію, завершивши тим «партизанську епопею» біля містечка з стратегічною залізничною станцією та армійськими складами боєприпасів.

Люба цього не знала. Марія Йосипівна наказала їй «вдавати з себе дурненьку», яка шукає своїх батьків. Вона відстала од поїзда і... сама йде «додому, аж за Дніпро».

Біля обгорілої автомашини досі ще товпилися люди, лаялися солдати. Дівчина змішалася з ними, дослухалася, про що говорять люди, намагалася вгадати серед них найприхильніших до «тих партизанів». Вантажні авто зупинялися біля місця події і за хвилину вирушали далі через міст. «Коли б це було вночі,— міркувала дівчина,— можна б якось учепитися і проїхати той міст. А вдень, та ще при такій військовій увазі й пильності на трасі, на мосту...»

Таж треба спробувати з кимсь поговорити, щоб принагідно розпитатись, чи немає якогось іншого проходу через річку. Для початку попросила шматочок хліба:'

— Ось уже другий день не ївши, бабусю,— сплакнула Люба, звернувшись до старої жінки, яка саме щось гаряче розповідала в гурті інших жінок.

— Чия ж ти? — зацікавилася дівчиною.

— Нетутешня я. Ми з-за Дніпра. В Одесі з батьками відпочивали. Мій батько... священик.

На стару жінку не так вплинуло те, що дочка священика лишилася без батьків, як те, що священик по курортах їздить з цілою родиною.

— Багате ж у вас село, дочко, балують свого священика. А він... рясу наопашки і давай бог ноги. Дочку не встеріг...— майже зле виказувала жінка.

Любочка відчула і зрозуміла, що на цій версії вона «горить». Напевне б краще поставилася жінка, коли б той батько був якимсь агрономом, а чи лісником.

— Він уже... зрікся, — знов вигадала, Люба.

— Кого, дочки?

— Та ні, попівства, бабусю. Рахівником уже працюватиме в колгоспі. А мама — вчителька. Вони хороші,— переконувала дівчина, розуміючи, що від реноме батьків залежить ставлення людей і до неї.

— Христино,— гукнула жінка в гурт.— Піди одріж ось малій шматок від моєї паляниці. Батьків позбулася, пішки за Дніпро правиться.

— Сама? — поцікавилася молодша.— То ходім до хати. Наробила проклята війна, що й діти не знаходять теплого місця в своїй країні. А з яких же місць родом, знаєш, де Дніпро?

— А чого ж би я не знала, в школі ж училася.

Молодиця завела дівчину до хати, посадовила за стіл і дала попоїсти. Потім налила в миску літепла, звеліла, як своїй, помити ноги, дещо і переодягти дала дівчині. Люба відчула щирість такої материнської теплоти і насмілилася, не прикидаючись перед жінкою, розпитати про все. На жердці-бо побачила червону, немов піонерську косиночку.