І ще, і ще щось писав він там, але я того вже й не дочитувала. Мені тепер було вже не сімнадцять, а двадцять два роки, і вдруге вирвати в мене щастя не дозволю ні обставинам, ні долі.

Ще того самого вечора я пішла до Миколи. Не застала його вдома. Ждала, ждала і не діждалась, повернулась. Другого дня пішла до нього вранці.

— Фе, Миколо, соромся! — сказала я йому ніби з досадою. — Сьогодні такі часи, що ти мимоволі мусиш бути хоч частковим утриманцем своєї жінки. Але ти не маєш чого соромитись. Не ти ж винуватий у тому, що і ти, і тисячі, мільйони людей нині тиняються по світу без роботи. А ще сам кажеш, що світ наш скоро зміниться, що так довго не буде…

— Яка ти наївна! — засміявся він. — Невже ти думаєш, що я вже не вірю в краще майбутнє трудящих? Таж воно вже є, вже кується на Радянській Україні, в цілому СРСР. Тільки вузенька річечка Збруч нас розділяє від щастя… Вірю я, вірю, кохана моя.

Ми одружилися. Але про це я сказала на фабриці тільки Василеві. Чемність ніби наказувала повідомити про цей факт шефа, пана Хруцького, але я якось не поспішала до нього з цією новиною. Просто сказати, трохи ніяково було мені від того (а сама картала за те Миколу), що чоловік мій безробітний.

А втім, це добре, що я не побігла до Хруцького з новиною. Незабаром він і сам викликав мене і перший порушив питання про моє одруження.

— А, поздоровляю. Чув, що ви, пані (ов, уже — «пані»!), вийшли заміж.

— Так.

— Щасти боже!.. Прикро мені тільки, що доведеться нам тепер розлучитися.

На мене вдарили памороки.

— Сядьте, пані, вам, як бачу, погано… Еге, шановна пані, моя фірма з принципу не дає праці заміжнім жінкам. Не можна ж, щоб з однієї хати аж двоє — і чоловік, і його дружина — мали посаду. Це, між іншим, один із засобів боротьби з безробіттям.

— Але ж мій чоловік, власне… безробітний, — прошептала я.

— Он як? — не знати чого засміявся він. — А ви, пані, знаєте, що безробітні роблять?

— Не розумію вас, пане директоре.

— Є такий дотеп, що безробітні роблять тільки дітей.

— Але ж, пане шефе…

— Прошу не перебивати мене… Такої запоруки, я розумію, ви мені не дасте, а робітниця з дитиною — це тільки втрата для фабрики. Відпустка перед пологами, відпустка після пологів… А не дай, то накинеться на мене профспілка, знімуть галас всякі ліві газети. Заміжня жінка не робітниця. То у неї дитина захворіла, а то знову дитина зубки бере. Ні, ні, ніхто не переконає мене в цьому.

— Але ж, пане шефе, та ми, та ви, — насмілилась я, бо вже й так знала, що втратила працю, — агітуєте за збільшення народжуваності серед українського населення.

Хруцький зайшовся реготом, аж посинів:

— Ха-ха-ха, а то з вас наївна персона! Та це я даю на те поради іншим, щоб самому їх не виконувати… Ха-ха-ха! Таж коли лікар виписує хворим на нерви бром, то з цього ще не виходить, що він сам мусить його вживати.

Я стояла перед ним, мов очманіла. Цинізм цієї людини паралізував мене. Тільки згодом я наче очуняла і сказала:

— Пане шефе! Я не звертаюсь до ваших християнських почуттів, бо ви глузуєте з них, але я прошу вас, як українця: не звільняйте мене з роботи, бо це… катастрофа для нас. Не губімо бодай самі себе… Ви ж українець!

Я думала, що цим словом зачеплю найвразливішу струну його душі, бо ж у кожному нашому зверненні говорилося про добро неньки України. Але він, знаєте, що відповів мені?

Подивився на мене, як на когось, хто вирвався з божевільні, а потім знизав плечима, мовляв, чого я від нього хочу, і спитав цілком-цілком байдуже:

— Ну, і що з того, що я українець?

Ось воно як! А мені, дурній, здавалося, що всіх нас — і його, багатія, і мене, біднячку, — однаковою мірою зобов'язує любов до України. Мені, сліпій, здавалося досі, що не мають рації комуністи, коли говорять, що польський і український буржуй одним миром мазані.

Ах, яку незабутню до гробової дошки науку дав мені пан Хруцький! Як широко і, мабуть, зовсім про це не думаючи відкрив він мені очі на життя…

За умовою, я мала право залишитися ще півмісяця на роботі у пана Хруцького. Але він також мав право відразу звільнити мене з посади, заплативши за ті два тижні.

Признатися, я таки боялася цього. Я боялась того дня, коли мені вже не треба буде вранці йти з хати. Я боялася Миколиного погляду.

Застала я його, як звичайно, схиленого над газетою. Я мала добрий намір, на злість ворогам і злій долі, бадьоро зайти до хати і такими ж бадьорими словами розповісти Миколі про те, що сталося. Але враз — ні з того ні з цього — з риданням повалилась чоловікові на груди.

— Що сталося, моя люба? — підвівся він із-за столу, але вдруге вже не питав. Він без слів зрозумів, що я втратила працю.