Шрифт:
Після доповіді почались виступи делегатів. Першою говорила колгоспниця з Одеського району. Ользі якось не сподобалась ні сама делегатка, ні її мова. Як вода млинове колесо, так та з Олеського району обертала промову біля одного: як їм колись жилося, а як тепер живеться. Ользі, щиро сказати, набридли оті згадки про минуле. Не хочеться їй повертатися до нього навіть думками. Хай воно пропаде і не сниться навіть її онукам. Крім того, не подобалась Ользі сама поведінка тієї делегатки. Жінка вже літня, а чогось маніриться, прикриває рота хустиною, ніби їй п'ятнадцятий рік щойно пішов.
— Слово має товаришка Гнатюкова! Підготуватись Ользі Борисюк з Бібрського району.
Чого б то дівчині готуватись, коли в неї лежить у портфелі вже написане і завчене. Тільки розгорнути на он тому столику і читати, як з книжки.
Ой, то це та славна Гнатюкова? Ой мамко, та якби Ольга була на її місці, то вийшла б на сцену убрана в шовки від ніг до голови, як пава! А що, може, ні? А для чого тоді гроші? Аби їх у скрині квасити? Еге, ця не лізе за словом у кишеню! Та-бо й голосок у неї — як дзвінок. І дивіться, навіть записки ніякої при собі не має… Ну… ну… Але що це вона говорить? Дівчині стає душно, і вона трохи від духоти, трохи для того, щоб краще чути, розв'язує хустину на шиї.
Оплески заглушили слова Гнатюкової. Ольга навіть дивується трохи: і що вона сказала таке нечуване, що зала так розходилася?
— І як же я можу, люди добрі, недооцінювати того всього, що дала Радянська влада мені і моїм дітям? Як я можу не хотіти віддячити якось за це нашій владі?! От порадилась я з своїм чоловіком, бригадир він у мене, порадилась з дітьми і закупила на власні гроші машину для нашого колгоспу. Я ще подумала собі: невже ж ми менші патріотки за наших сестер зі східних областей? Могла Пармузіна у роки Вітчизняної війни на власні гроші купити літак державі, то чому ж я не можу у мирні часи купити машину для власного колгоспу? Ще хочемо ми з чоловіком побудувати…
Ольга скидає з голови хустину. Мусить собі вітер зробити нею, бо аж піт ударив на неї від цієї промови. Аж сорочка прилипла їй до спини. Вже і не зовсім розуміла, що Гнатюкова говорила. Вже з перших слів цієї жінки Ольга відчула, що її з таким трудом написана промова нікуди не годиться. Після виступу Гнатюкової виїхати їй, Ользі, з своїм піаніно та з занавісками — посміховище на всю країну! Гей, і як це їй дома не спало на думку, що піаніно та занавіски із золотими мушками — ще не все! І чому вчителька не зупинила, а сама пішла за її розумом? Ні і ще раз ні! З такою промовою, яку Ольга має в портфелі, виступати не можна! Але що робити?
— Слово має Ольга Борисюк.
Дівчина запинає похапцем хустку і чує, як їй у висках молоточками б'є. Не йти на сцену — не можна. Але йти з порожньою головою — теж не можна. А тут, як лише впало її прізвище, неначе хто запалив зал. Плещуть у долоні, аж луна йде. Вони чекають, що знатна ланкова скаже їм щось розумне, що зігріє їх серця… А що вона може? Що вона їм скаже? Скаже, що заготовила собі промову, яку тепер соромиться на світ між люди показати? Скаже, що слова Гнатюкової відкрили їй очі і вона побачила свою працю в іншому освітленні? Хіба їй хтось повірить? Хіба це, що перед хвилиною сказала Гнатюкова, не раз і не два, тільки іншими словами, не говорили їм, колгоспникам, люди, що приїжджали до них з райпарткому? Чому вона тоді не мала вух ані розуміння для тих правд? Чому тоді наче осліпла, наче оглухла від самозакохання у свої успіхи?
— Ну, Борисюк, ми чекаємо від вас, що ви нам щось скажете про свій колгосп… Що це ви… наче не своя? Сміло, Ольго, сміло, ми тут самі свої… одна родина…
Це хтось до неї з президії. Вона бачить, як голова зборів, жінка, що оце на початку наради доповідала, щось неспокійно шепче на вухо своєму сусідові. Той повертає голову до Ольги і дає їй рукою якийсь знак. Дівчина розуміє його. Вона не має тільки змоги ні йому, ні тим у залі, що вже непокояться за неї, передати те, чим сповнюється її серце…
«Говори або провалися під землю — іншого виходу тобі немає», — рештками свідомості наказує собі Ольга і розкриває уста.
— Я хотіла, товариші… я хотіла…
Те красно написане, що залишилося там, у портфелі, складне, гладке, як шовкова нитка, хоч і не дійсне вже, зв'язало Ользі вуста і не дає говорити. Вона хоче пригадати собі перші слова, щоб хоч початок вийшов по-людськи, але не може нічого нового придумати, крім того, що вже сказала:
— Я хотіла, товариші, я хотіла…
— Ви хотіли, — з доброзичливим усміхом перебиває її хтось з президії, — відповісти товаришці Гнатюковій.
Так, це було те. Це був той поріг, якого вона так відчайно шукала в думках і, переступивши, відразу знайшла себе. Ольга з сердечністю глянула на чоловіка, що врятував її. Зітхнула на повні груди і посміхнулась до залу.
Так, тепер вона могла собі дозволити на усміх. Зал, відчувши переміну в ній, миттю забув ту нещасну, що несміливо запиналась на трибуні, і відповів гучними підбадьорливими оплесками.