Директор власноручно виштовхує Дарку за двері. Гаразд. Тільки чого ці дурні сльози котяться по лиці? Хіба Дарка не знала ще перед святками, що їй, можливо, доведеться розстатися з школою?.. Це правда, але можливість така пов'язувалася з героїчним, патріотичним вчинком… А тепер проганяють її, як битого пса! О, від цього, мабуть, такий нестерпний біль у серці і ці нестримні сльози.

В коридорі тихо, як у домовині. Від дверей канцелярії відбиваються слабі відгуки чиєїсь розмови.

«Тепер черга на Оріховську», — пригадує Дарка і припадає, безсила, до стіни. І знову ця лиховісна, мертвенна тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблуканий біль у серці.

Аж ось чиїсь кроки дудонять у другому кінці коридора. Хтось іде, прискорює ходу, видно, помітив Дарку. Дарка чує цокання чийогось годинника, запах тютюну від чийогось віддиху.

— Що сталося? Чого ви плачете, Попович?

Дарка по голосу впізнає вчителя Сліпого, свого професора. Відриває долоні від очей.

— Що з вами? Таж ви зовсім запухли! — говорить пошепки професор. — Ідіть зараз до крана і обмийте собі лице!

Холодна вода дійсно допомагає. Дарка бодай очуняла настільки, що може через п'яте-десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором.

— І ви не сказали прізвища того учня? — очі вчителя дивляться в Дарчині так довірливо, що аж їй дивно, що він перед нею не називає Ореста Циганюка тим учнем, хоч знає його прізвище так добре, як і Дарка.

— Ні! Ні! — видихає Дарка.

— А чи ви певні, що ваші подруги також будуть так триматися? — нахиляє свої губи до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в'яже і зближає, як присяга.

— Ні! Ні! Напевно ніхто не зрадить!

Учитель застережливо хапає її за руки:

— Тихше, вже хтось зрадив, але тихо про це. Ці там добре тримаються.

Дарка догадується, що мова — про хлопців з чоловічої гімназії.

— А чи ви знаєте, що ваших подружок з шостого класу допитують у чоловічій гімназії?

Ні, вона нічого не знає. Все розраховано так, щоб їм не було часу порозумітися поміж собою.

Учитель Сліпий похитує головою. В цьому журливому русі є і докір за брак довір'я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи будуть досить сильні, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть їх головами об стіну?

Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками за вчителеві плечі. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне почуття, що тут можна безпечно сховати свою голову і серце, що тут тебе не викажуть.

Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, наче повертаючи Дарці її сердечний порух, і м'яко відштовхує її на пристойну відстань, як і слід між учителем та ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї теплим довірливим поглядом.

— Будьте спокійні! Нічого злого не станеться!

— Як не станеться? Як не станеться, прошу пана професора?

Учитель не любить, коли учениця перечить його словам.

— Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чоловічої гімназії, бачте, без капелюха, і ще повторюю: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно ідіть до класу і я вас не бачив коло крана і не говорив з вами. Розумієте?

Дарка затуляє долонями обличчя:

— Як я можу так до класу іти?.. Що я їм скажу, коли спитають? — Її нітрохи не бентежить офіційний тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть уже себе обдурити тим офіційним тоном.

— Скажете правду подругам… Скажете, що маєте двійку з румунської, — так підкреслює вчитель слова, що навіть Дарчина немузикальна уява може договорити собі решту:

«Тільки про двійку говорити! Решту мовчати… мовчати…»

Все ж таки учитель не хоче, щоб Дарка погано зрозуміла його. Він кладе руку на її голову. Потім ця рука гладить ласкаво Дарчине обличчя…

Дарка всувається в клас з похнюпленою головою. Хоч Мірчук в самому розпалі викладання латинської граматики, хоч це година не кого-небудь, а самого Мірчука, проте всі очі і голови в класі повертаються до Дарки. Ці очі аж іскряться з цікавості. Дарка мовчки хитає головою вліво і вправо: трохи потерпіть! Потім вона все розкаже. Під час перерви, тільки двері зачиняються за вчителем. Дарка стає на підвищення.

— Слухайте! Я маю двійку з румунської і «погано» з поведінки, — цілком опанувавши собою, складає Дарка звіт про своє горе. — Директор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…

— Дарко! — скрикує за її спиною Стефа. Пересторога, щось більше, ніж пересторога, — погроза, жах вихоплюються з її грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб зупинити її. Одним стрибком опиняється коло Дарки, хапає її за плечі і стискає їх, як кліщами. — Що ти робиш, божевільна! — сичить їй на вухо.