Муфтикове серце тривожно закалатало. Він не знав, що й думати-гадати. Можливо, сіроманець просто відчув якусь ласу звірину, а може бути, що й Півчеревичок десь блукає поблизу. І Мохобородько, і Комірчик. Чи, може, всі троє…

Неспокій старого вовка відчули й вовченята. Вони не віддалялись од лігвища. Скоріше навпаки — вляглися на землю і щільно притиснулись одне до одного. Чи боялися когось? Та чого їм боятися? І знов постали запитання, на які Муфтик не міг одповісти.

А що як саме зараз наспіла слушна мить для втечі? Нібито випадково Муфтик зробив кілька кроків од кубла. Проте всі четверо вовченят негайно підхопились і, стримано, з погрозою загарчавши, змусили Муфтика хутко повернутися назад.

Думки про втечу довелося облишити. А втім, куди він майне? Півчеревичкові й Мохобородьку, звичайно, легше відшукати його, ніж йому їх. Адже Півчеревичок уже йшов по його слідах, а він у лісі міг би легко розминутися зі своїми рятівниками. Найдоцільніше залишатися на місці, втеча зараз могла б тільки ускладнити його кепське становище.

Та що ж робити? Муфтик напружено думав. Чи просто чекати? Чи мусить будь-що дати про себе знак? Чоловічку здалося, що це непоганий план. Якщо його вже шукають, то будь-який знак конче потрібен друзям. Несподівано він пригадав ранкове підвивання вовченят. Чи не спробувати і йому вити по-вовчому? Мусить спробувати, бо ліпший знак про себе годі й подати. Коли він просто гукне на допомогу, очевидячки, негайно повернеться старий вовк. І хтозна, що утнуть малі хижаки, почни він репетувати. А підвивання — це було б щось незвичне…

Муфтик вдихнув на повні легені. Ну, зараз…

Жалісливе підвивання розкраяло тишу. А потому вовченята здригнулися. Звели писки до неба. У Муфтика вовче «у-у-у-у» вийшло таке природне, що це підбило і малих сіроманців: за мить вони завивали, мов у хорі, сумно й занудисто. Голоси вовченят завдавали болю Муфтиковому серцю і змусили кумедного чоловічка звести носа догори. Це було дивовижно. Знагла вони стали наче єдиною сім’єю — лісові звірі й Муфтик. Вони без угаву завивали, забувши про все інше. Вони не чули й не бачили нічогісінько навколо себе.

Сонечко сідало. А Муфтик і малі сіроманці й не думали уривати свого «співу». Маленький чоловічок забув, що це підвивання могло стати сигналом для його друзів. Він вив зовсім сумно про щось далеке й недосяжне, хоч не міг взагалі сказати, що саме мав на увазі. Більше ні про що Муфтик не думав. Він просто по-вовчому подавав голос і, виючи, забував про свою гірку долю.

— Нехай йому біс. Це ж бо відкриття!

Ці слова, мовлені поблизу, миттю урвали незвичайний концерт, і вовченята прожогом кинулися тікати. Вони так безоглядно захопились «співом», що не помітили двох людей, які ступали до лігва!

Муфтик завмер на місці і трохи посоловілими від завивання очима дивився на двох мандрівників. Двоє чоловіків… Буцімто десь їх бачив… І він впізнав — адже це були краєзнавці! Бородань і голомозий! Зрозуміла річ, вони знайшли вовче кубло завдяки завиванню звірів.

— Овва! Перед нами — вихованець вовків! — вигукнув лисий, підійшовши до Муфтика. — Дитятко, яке зросло на вовчому молоці!

Бородань глибокодумно кивнув:

— Так-так. Очевидячки, дитя заблукало в лісі, а вовки знайшли його і дарували життя. Вовчиця вигодувала немовлятко, так що воно не зазнало голоду, і виростила разом зі своїми дітками.

Краєзнавці були в захваті. Правда, вони зібрали чимало всіляких діжечок і прядок. Але зараз… Нарешті перед їхніми очима щось таке дивовижне, натрапили-таки! Вихованець вовків… Це було справді щось істинне, щось живе! Про вовчого вихованця можна б навіть написати статтю до газети. Так що вони, краєзнавці, ще можуть стати справжніми вченими!

— Ти поглянь лише, яка чудова в нього шерсть на спині! — радів голомозий. — Знов одна чудова загадка двадцятого століття.

Бородань усміхнувся.

— Та нічого тут загадкового, — припустив він. — Про нього потурбувалася природа. Але, безумовно, гідне подиву, як одна жива істота може уживатися з природою. Адже при нашому вельми суворому кліматі такий кожух украй потрібен лісовому мешканцю.

Він простяг до Муфтика руку, щоб ознайомитись ближче з його муфтою, одначе лисий застережливо скрикнув:

— Обережно! У вовчого вихованця скоріше всього і вовча вдача!

— Напевне, маєш рацію, — погодився бородатий і відсмикнув руку. — Та перш, ніж твердити про щось, маємо грунтовно дослідити.

Муфтика настільки вразило все почуте, що він деякий час взагалі не міг вимовити й слівця. А щойно почувши, що його хочуть грунтовно вивчати, відразу ж здобувся на слово.

— Пробачте, у кожного кордону є своя річ, — вихопилось у нього. Від хвилювання Муфтик переплутав слова.

— О-о! — вигукнув голомозий. — Він ще не зовсім забув людську мову!

— Зміст його речення вельми туманний, — припустив бородатий. — Але слова вимовляє на диво чітко.