Катя Плантон не надавалася до жодної роботи. Вона не розуміла, що таке норма, наказ чи покарання. Вона перетворювала робочий день на хаос. Аби чимось її зайняти, на другий табірний рік вигадали спеціальне Плантон-чергування. Вона вночі чергувала по бараках. Приходила до нашого барака і сідала до маленького столу, складала на ньому руки, примружувала очі і спостерігала за світлом не прикритої нічим жарівки. Стілець був зависоким, і її ноги не діставали до підлоги. Коли їй ставало нудно, вона хапалася руками за край столу і хиталася на стільчику вперед-назад. Катя не витримувала навіть години в одному бараку і йшла до наступного. Влітку вона приходила вже тільки до нашого барака, бо їй подобався годинник із зозулею. Вона не вміла читати цифри. Тож сідала біля світла, складала руки і чекала, коли хробак вилізе з дверцят. Коли він хрипів, вона відкривала рот, ніби намагалася повторити цей звук, але мовчала. А коли хробак з'являвся вдруге, вона вже спала, поклавши обличчя на стіл. Перед тим як заснути, вона брала свою косу з-за спини, перекидала наперед і спала, всю ніч тримаючи косу в руці. Можливо, завдяки цьому вона почувалася не такою самотньою. Можливо, їй було страшно у цьому лісі з 68 чоловічих нар. Можливо, коса допомагала їй так само, як ялинкові шишки у лісі. Або вона просто хотіла мати певність, що поки тримає косу в руці, ніхто не може її вкрасти.

Косу в неї вкрали, але не ми. За те, що вона заснула, Тур Прікуліч вигадав їй покарання і відправив у медпункт. Фельдшерка змушена була постригти її налисо. Того вечора Катя Плантон прийшла до їдальні із косою, намотаною на шию, і поклала її, як змію, на стіл. Вона вмочала верхній кінець коси у зупу і прикладала до голови, щоб коса знову приросла. Вона давала їсти також нижньому кінчикові коси і плакала. Гайдрун Ґаст забрала у неї косу і сказала, що краще нехай забуде про неї. Після вечері вона кинула косу у вогонь, а Катя Плантон спостерігала, як коса горить.

Поголена налисо Катя Плантон продовжувала любити годинник із зозулею і продовжувала засинати після першого хрипу ґумового хробака, тримаючи кулак зігнутим, так ніби у ньому і далі була затиснута коса. Коли волосся відросло і було завдовжки з палець, вона і тоді засинала зі стиснутим кулаком. Багато місяців підряд Катя Плантон засинала, аж поки її голову знову не поголили, і тепер уже волосся відростало таким ріденьким, що більше було слідів від укусів вошей, ніж волосин. Вона засинала і засинала, аж поки Тур Прікуліч не збагнув, що можна просвердлити у ній дірку, але неможливо підкорити божевілля. Плантон-чергування відмінили.

Перед тим як її поголили, Катя Плантон під час переклички завжди сідала посеред свого ряду на землю, підстеливши собі шапку-вушанку. Шіштваньйонов кричав:

— Фашистка, вставай!

Тур Прікуліч тягнув її за косу догори, а коли він відпускав, вона знову сідала. Він бив її по спині, аж поки вона не падала, скоцюрблена, на землю, затискала косу в руці, а руку запихала в рот. Кінчик коси стирчав із кулака, так ніби хтось відкусив половинку маленького брунатного птаха. Вона лежала, поки хтось із нас не піднімав її після переклички і не допомагав дійти до їдальні.

Нами Тур Прікуліч міг керувати, але над Катею Плантон він міг лише демонструвати жорстокість. А коли і це йому не вдавалося, то лише імітувати співчуття. Незмінно і безпорадно Катя Плантон позбавляла його панування змісту. Щоб не втратити рештки гідності, Тур Прікуліч відчепився від неї. Під час переклички Катя Плантон сиділа біля нього на землі. Вона годинами сиділа на своїй шапці і здивовано спостерігала за ним, як за лялькою-маріонеткою. Після переклички її шапка виявлялася примерзлою до снігу, доводилося віддирати її від землі.

Три літні вечори підряд Катя Плантон зривала перекличку. Спершу вона досить довго спокійно сиділа біля Прікуліча, а потім присувалася ближче до його ніг і полірувала його черевик своєю шапкою. Він ставав їй на руку. Вона забирала руку і полірувала інший черевик. Він наступав і на другу руку. Коли він піднімав ноги, вона зривалася з місця і бігла вздовж рядів вишикуваних на перекличку в'язнів, розмахуючи руками і туркаючи, ніби голуб. Усі затамовували подих, а Тур сухо сміявся і був схожий на великого індика. Тричі Каті вдалося відполірувати його черевики і побути трохи голубом. Потім їй заборонили бути присутньою під час переклички. У цей час вона повинна була мити підлоги у бараках. Вона набирала воду з криниці у відро, полоскала і викручувала ганчірку, намотувала її на мітлу, а після кожного барака міняла брудну воду на чисту. Жодна непевність, яка могла би зашкодити процесу, не спадала їй на думку. Підлога була чиста, як ніколи доти. Вона мила старанно і непоспіхом, мабуть, звикла до цієї роботи ще вдома.

Насправді вона не була такою вже божевільною. Перекличку — німецькою «аппель» — вона називала яблуком — «апфель». Коли рідина у коксовій батареї бурчала особливо голосно, вона вважала, що це почалася служба у церкві. Їй зовсім не потрібно було створювати собі ілюзій, бо її думки були не тут. Її поведінка допасовувалася не до порядку в таборі, а до її внутрішнього стану. У ній було щось первинне, просте, і ми заздрили цьому. У її інстинктах не міг зорієнтуватися навіть янгол голоду. Він переслідував її так само, як усіх нас, але не міг потрапити у її мозок. Вона виконувала найпростіші речі, не залишаючи собі вибору, повністю віддавалася на волю випадку. Вона пережила табірні роки, ні разу не вийшовши на обмінні оборудки в село. Її ніколи не бачили біля кухонного сміття за їдальнею. Вона їла все, що можна було знайти на дворі табору і території фабрики. Квіти, листки, насіння бур'янів. Усіх можливих комах, хробаків, гусениць, личинок, жуків, слимаків і павуків. А в снігу на дворі табору вишукувала заморожені екскременти вартових псів. Усі дивувалися, наскільки пси довіряли їй, так ніби вважали цю божевільну людину своєю.

Божевілля Каті Плантон завжди трималося в рамках, які можна було зрозуміти і вибачити. Вона не була набридливою і не надто абстрагованою від дійсності. Протягом усіх цих років вона зберегла природність домашньої тварини, яка живе у таборі. У ній не було нічого чужого. Ми любили її.

Одного вересневого пообіддя моя зміна закінчилася, сонце все ще яскраво світило. Я заблукав стежками за ямою. Поміж яскраво-вогняною лободою, яку давно неможливо було їсти, коливався, позолочений сонцем, дикий овес. Його зернята блищали, ніби остови риб. У твердих шкаралупах зернята були ще молочно-м'які. Я їв. На зворотному шляху я вже не хотів продиратися крізь бур'яни і пішов звичайною стежкою. Біля цеппеліна сиділа Катя Плантон. Її руки лежали на мурашнику і мерехтіли чорним. Вона облизувала руки і їла мурах. Я запитав: