Дубровський тисячу разів у різних варіантах уявляв собі зустріч з Ангелем, сьогодні був тисяча перший варіант. Бо в попередніх так чи інакше Ангель виглядав зацькованим вовком з гримасою чи то болю, чи то страху, чи то ненависті, а тепер він стояв зовсім спокійний і відчужений. од усього світу, буцімто вся ця метушня в дворі не стосувалася його.

Сергій зупинився вражений, та вже за мить зрозумів свою помилку, бо ні жах, ні ненависть на обличчі не передали б і десятої частки того страху і сум'яття, які заполонили Ангеля, ніж те, що помітив Дубровський, — у Ангеля побіліли щоки!

Певно, Сергій торжествував перемогу, не міг не торжествувати, але раніше ця подія уявлялася йому більш вагомою і значною, мабуть, тому, що колись комендант концтабору був для нього уособленням найчорнішого в світі, а побачив жалюгідну постать у наручниках з блідим обличчям мерця.

Сергієві зробилося бридко, навіть трохи занудило — так буває, коли звідкілясь повіє трупним запахом. Та раптом щось схоже на свідомість пробудилося на Ангелевому обличчі, він зустрівся з Дубровським поглядом — повіки в нього затремтіли, і він підняв руки, затуливши обличчя долонями. Але дивився крізь пальці — з відстані в кілька кроків Сергій побачив, як розширились в Ангеля зіниці, і зрозумів, що Ангель упізнав його.

Так, Ангель упізнав. Всі ці роки намагався не згадувати тих — тисячі й тисячі в смугастому одязі, — та все ж вони іноді виринали в пам'яті і чомусь уособлювались у постатях двох чоловіків, яких він колись зустрів біля табірної вбиральні. І ось один із них зараз насувається на нього — а може, це вже галюцинація? — та ні, руки сковані, поруч поліцейські з пістолетами, і той насувається, як насувалися на нього у снах тисячі напівтрупів з кістлявими руками: зараз учепиться в горло й почне душити — перехопило дихання, і серце зупинилося.

Ангель затулився долонями, та не міг відвести погляду, дивився, як зачарований, і не дихав. Нарешті втягнув у себе повітря, та зробилося боляче, наче легені заповнив масний дим від крематоріїв, відступив і закричав тонко й жалібно, ніби його вже підвели до шибениці, задихнувся і все ж кричав. Знав, що нікого не розчулить і відплата неминуча, та впав на коліна, бився обличчям об землю, кусав до крові пальці — навіть біль від укусів здавався приємним і солодким порівняно з тим, що насувалося на нього, затьмарювало мозок жахом, судомило і трусило його і якому ім'я було — смерть.

Бентежні думки переслідували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одного з гітлерівських таборів смерті, військового злочинця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.

Карл дізнався про це випадково, побачивши портрети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати підтвердила: Франц Ангель — його батько.

Так почалася нова смуга в житті Карла Хагена.

Раніше все було просто, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Хаген давно вже розлучився з матір’ю. Займався якоюсь комерцією чи то в Африці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів надходили листи, — і лише раз на два — три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призначить їм побачення: на Канарських островах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи батько не зустрічався з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого минулого, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.

Він був обережний, Франц Ангель.

Читаючи матеріали судового процесу, Карл дивувався батьковій передбачливості, вмінню зазирати далеко вперед і розраховувати біс його зна скільки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обережності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сім’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іноді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плюнути на все і привселюдно признатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?

Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажаннями, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без примусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправданням?

Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаючись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.

Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного переконливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пляжі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була мулаткою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правильність інших рис обличчя й білизну рівних, наче виточених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.