Бонне подумав, що зараз Робер підведеться, як підводився завжди, і вклониться залові, але кров струмилася і не було залу, а були есесівці, і були зовсім близько — вони вже зайшли з обох флангів.

Бонне піймав на мушку одного з них і натиснув гашетку, та автомат чомусь не стріляв. Бонне злякався: чому? — клацнув затвором, все було справне, і тільки тепер він збагнув: кінчились набої! Тоді підвівся і пішов назустріч бошам, сподіваючись, що кулі прошиють його одразу і він не помітить власної смерті, як, напевно, не помітив Робер. Та есесівці розгадали його маневр і припинили стрілянину. Бонне ішов, а вони лежали; він ішов й молився богу, хоч до цього ніколи не молився, жадав, щоб вони вистрелили, але замість цього хтось налетів на нього ззаду, вдарив у спину і звалив на землю.

Бонне лежав, схопившись за мокру прохолодну траву руками, наче це могло захистити його. Підбігли, важко дихаючи, ще кілька есесівців, хтось нахилився над ним, вдарив ногою і перевернув горілиць.

Люсьєн розплющив очі і побачив їх зовсім близько: чорні постаті навколо нього утворювали наче криницю, на дні якої лежав він — маленький, немічний, з жмутками вирваної трави в міцно стиснутих пальцях.

Раптом у стінці колодязя утворився отвір, хтось просунувся в нього й доповів голосно:

— Другий готовий, унтершарфюрер! Я обшукав його — жодного документа…

— Кляті французи! — прогуділо у відповідь басом. — Але цьому ми розв'яжемо язика…

Бонне вдивлявся в далеке небо над червоними стінками, щоб не зустрітися поглядом бодай з одним із есесівців.

— Обшукайте його! — наказав той же бас.

Бонне схопили за комір і поставили на ноги; чиїсь руки завчено обмацали його, вивернули кишені.

— Нічого. Тільки запальничка й пачка сигарет…

— Шестеро вбитих і двоє поранених, унтершарфюрер! — підскочив ще один бош, і Бонне, підвівши голову, глянув на нього з усмішкою: отже, вони з Робером непогано попрацювали сьогодні — нафтосховище і восьмеро бошів. Не шкода й помирати!

Есесівець, видно, перехопив його погляд, бо несподівано охижів: вдарив Бонне прикладом просто в груди. Люсьєн встояв, той хотів ударити ще, та унтершарфюрер зупинив його:

— Чекай, Отто, — пробуркотів невдоволено, — він нам ще знадобиться. Йому всиплять краще за тебе — відійди! Розумієш німецьку? — він приставив автоматне дуло до Люсьєнового підборіддя й підняв йому голову, щоб глянути у вічі, але Бонне дивився вище нього. — Не розумієш? — продовжував унтершарфюрер. — Нічого, скоро все Зрозумієш…

— Потім йому зв'язали назад руки й повели. Йти треба було кілометрів зо три. Бонне знав тут кожну стежку і обрав би значно коротший шлях, але есесівці петляли видолинками, по змозі тримаючись відкритих місць.

Люсьєн ішов між двома автоматниками, а перед очима все стояло обличчя Робера і кров текла з рани…

«І боші переслідували нас…»

Певно, Дубровському цікаво, як все ж йому вдалося врятуватися? Дуже просто: макі, почувши постріли, приспіли на допомогу. І влаштували засідку…

Бонне не знав цього і йшов, утупившись у чорну спину есесівця. Білявий і зовні досить вродливий юнак, він весь час щось наспівував і шмагав вирізаною лозинкою по будяках — зовсім хлоп'яцька звичка. Раптом він спіткнувся і впав — лише наступної миті Бонне почув звук пострілу, але все ще не розумів, що білявий молодик не спіткнувся, а підстрелений. І все ж він раніше за есесівців збагнув, що сталося: не озираючись, стрибнув убік і покотився крутим схилом. Може, в нього стріляли, а може, й ні, — зрештою, яке це мало значення, коли за чверть години він уже стояв в оточенні товаришів із загону?

«І боші переслідували нас…»

Здається, вимовив цю фразу, бо, коли б не вимовив, наступна не мала такої ваги й значущості, якої хотів надати їй:

— А тепер вони їздять на наші середземноморські курорти, і колишні макі обслуговують їх. Звичайно, я згущую фарби, але…

— Західна Німеччина, — перебив його Дубровський, — входить до системи Інтерполу…

— Ви хочете сказати, що і я…

— Маєте контакти з німцями, — закінчив за нього Сергій. — Але не хочу дорікати цим. Ми ніколи не змішували фашизм з німецьким народом. Хіба що під час війни. Тоді теорія іноді відрізнялася від практики.

Бонне посміхнувся уїдливо:

— Коли я зустрічаюся з групою західнонімецьких туристів, точно знаю, що один чи два з них — нацисти, але всі вони однаково усміхаються, і спробуй дізнатись, хто з них про що думає…

— Єдиний вихід: створити в ФРН такі умови, щоб ніхто з колишніх гітлерівців не міг підняти голови.

— Це вже із сфери високої політики.

— Ви суперечите самі собі.

— Мабуть, — погодився Бонне. — Але знайте, мені буде значно легше, коли я спіймаю Ангеля. Гадаю, його судитимуть не як карного злочинця.