За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи — буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина — Ціммер? Уже те, що він — завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…

А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:

— Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?

Хетель нещиро зітхнув. Відповів:

— У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.

— Маю сьогодні щасливий день! — зрадів Ціммер. — Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… — витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. — Готель «Термінує» у Неаполі…

— У моїй колекції широко представлений Близький Схід, — зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:

— Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок — майже всі мої листи лишилися без відповіді.

— Ну, вам, виходить, досі не щастило, — засміявся Хетель. — Я маю на увазі — до зустрічі зі мною.

— Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?

Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:

— Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.

— Моя холостяцька квартира… — завагався Ціммер.

— Яке це має значення! — махнув рукою Хетель.

— Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, — рішуче запропонував бібліотекар. — Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…

— Я пішов би дивитися на ваші наклейки і о дванадцятій, — грубо підлестив Хетель, та старий сприйняв це, як належне.

— Так, моя колекція — одна з найкращих у світі! — мовив з гордістю і підвівся. — Завтра рівно о пів на восьму. Маю честь.

Пішов поміж столиками, прямий і сухий, мов стара сосна, котра вже давно повинна була звалитися, та якимось чудом усе ще тримається напівгнилим корінням за землю.

Хетель зняв окуляри і почав повільно протирати їх хусточкою. Він завжди робив так, коли хотів зосередитись, — ніби вигороджувався од зовнішнього світу якоюсь напівпрозорою плівкою, люди й предмети робилися розпливчастими, нереальними, мов привиди, і ніщо не заважало думати. Розмірковував: завтра він потрапить до квартири Ціммера. Ключ! Йому більш нічого не потрібно — ключ! Важко заглядати наперед, та навряд чи видасться ще така нагода дістати зліпок ключа…

Увечері він обговорив з Ангелем і Грейтом можливі варіанти завтрашньої розмови. Вірніше, прикидали різні ситуації, в які міг потрапити Хетель. Все залежало від того, де носить Ціммер ключ. Якщо в кишені брюк, всі їхні хитромудрощі — марна справа, і слід шукати якийсь інший спосіб проникнення в бібліотеку.

Ангель весь час крутився на стільці, видно було, йому хочеться щось запропонувати, та не наважується, чи не може сформулювати свою думку. Так крутиться учень за партою — ніби й знає урок, та боязко піднести руку.

Хетель кілька хвилин спостерігав за Ангелем, потім не витримав:

— Тут усі свої, Франц, і якщо ви бажаєте запропонувати щось, зробіть це, не вагаючись.

Видно, Ангелеві справді потрібно було заохочення: він ще раз крутнувся на стільці і, дивлячись мимо Хетеля, запропонував:

— А якщо цього бібліотекаря, того?.. — рубонув долонею.

На мить запанувала тиша. Власне, ця ідея виникала і в Хетеля, і в Грейта. Буває ж таке: однакові мерзосвітні думки обсідають всіх співбесідників, але варто комусь першому висловити їх, як уже інші благородно обурюються, спрямовуючи на негідника громи з блискавками.