А мати?

Мати сиділа на ліжку згорбившись: видно, злякалась і розгубилась. Сергієві на мить зробилося шкода її, та раптом Надя заворушилася й знову почала марити, мати приникла щокою до голого плеча дитини й заплакала. А дід стояв над ними й хрестився: завчено — розмашисто й твердо.

Сергій стояв і дивився, як хреститься дід, — бачив це вже тисячу, а може, й більше разів: дід притискав пальці до чола так, що на шкірі на секунду чи дві залишалась біла плямка, ця плямка була завжди для Сергія свідоцтвом дідової щирості, та сьогодні вона викликала роздратування і навіть протест. Надя марила, і, певно, їй було боляче, — слід щось робити, невже найкращий вихід — просити допомоги в бога?

А в кого?

Сергій думав лише мить. Непомітно вислизнув з кімнати і ледь не наштовхнувся на молодшого брата, який сидів посеред кухні на табуреті. Петька чекав обіду; мабуть, минула лише хвилина чи дві, як повернулась мати, а здавалося — давно, Сергій навіть здивувався, що брат чекає на обід, сам забув про голод, може, вперше за останній час; завагався лише на секунду (Петько навряд чи зуміє сам розпалити примус), та не зупинився.

«Налий собі!» — розпорядився і вже забув і про Петька, і про примус, в який слід було долити гасу, переліз через паркан, аби скоротити шлях, і чимдуж побіг до трамвайної зупинки.

Трамваї ходили рідко, були переповнені, та Сергій усе ж пристроївся на східцях, міцно тримаючись за поручень. Третій номер ішов від Лаври до Хрещатика, правда, Хрещатик перейменували на проспект Воровського, але всі продовжували називати його Хрещатиком.

Трамвай скрипів; Сергія втиснули на площадку, це не входило в його розрахунки, не мав п'ятнадцяти копійок на квиток — затиснувся в куток спиною до кондукторки, заховався за гладку грудасту жінку, принишк; зрештою, його все одно не висадили б — хто зупинятиме переповнений трамвай заради одного «зайця»? — просто боявся язикатих київських кондукторок: як почнуть соромити, провалюйся крізь землю.

Нарешті трамвай скотився по Кірова і зупинився біля клумби на площі, де на нього вже чекала довга черга. Звідси вже рукою подати: один квартал до Думи, за нею на горбах у тилу біля головного поштамту автобаза, де працює мати.

Сергій обминув вахтера (почав би розпитувати: для чого і куди?), прослизнув через знайому дірку в паркані і закрутився поміж пікапів і полуторок, що вже відпрацювали зміну. Тільки тепер відчув страх — раніше все здавалось просто: знайде директора і скаже… Що скаже, не знав, та був упевнений: скаже таке, що вплине на директора, і той…

Але ж директора вже могло й не бути…

Сергій постояв трохи біля дверей, що вели на другий поверх до контори, — вся рішучість його зникла, і те, що в дорозі здавалося легким, тепер, перед директорським кабінетом, постало як звичайнісіньке хлоп'яцтво.

І Сергій відступив. Уявив, як стоятиме перед директором, а той йому:

«Картки одержуєте? Тепер всім важко, країна переживає трудні часи…»

Так днями відчитував директор якогось шофера, хлопець був свідком цієї розмови: чекав, поки в матері закінчиться робота — автомобілі приваблювали його, любив крутитися поміж шоферів.

Справді, тепер усім важко, і директор має рацію…

І все ж хлопчик продовжував стояти попід конторою, знав, що навряд чи насмілиться переступити поріг директорового кабінету, та не міг і піти.

«Ти не Михайлівни син?» — почув позаду.

Михайлівною називали тут його матір; Сергій знав, що це — вияв довіри, що так шофери зверталися лише до своєї людини. Він озирнувся і побачив кремезного вусатого чоловіка в засмальцьованій кепочці, насунутій на брови. Це був голова робіткому Дороженко — Сергій знав його по розмовах між робітниками автобази. Судження про Дороженка були настільки різними й суперечливими, що хлопець не міг скласти певного уявлення про цю вусату й зовні сердиту і сувору людину, але інстинктивно боявся її. І зараз, побачивши Дороженка, відступив. Мовив злякано:

«Я… чекаю на директора».

«А його вже сьогодні не буде, — Дороженко зсунув кепку на потилицю і раптом запитав — А що тобі треба від нього?»

Сергій подумав, що все одно ніхто, крім директора, йому не допоможе, і відповів ухильно:

«Так, нічого».

Та Дороженка важко було обманути.

«Ну, — засміявся, — якщо вже такий шкет, як ти, добивається до директора, значить…»

Сергій хотів образитись за «шкета», та не зміг: Дороженків сміх звучав не зневажливо, і хлопець відчув, що сила і енергія, які підштовхували його й привели сюди, попід контору, вичерпались, знов гірка хвиля підкотилася до серця — повернувся, щоб ця сердита людина не помітила його сліз, і хотів шмигонути поміж двома автомобілями, та важка рука лягла йому на плече, затримала, Сергій зблизька побачив зовсім не сердиті, а уважні і добрі очі, вони зазирали в нього, запитували, і Сергій удруге за сьогоднішній день схлипнув.

«Ну, давай, давай, — почув підбадьорюючий голос, — викладай, що трапилось».

Сергій почав плутано: про Надю і матір, про діда — про те, що в них зараз відбувається, і як шкода, що нема директора, який, можливо, допоміг би.

Дороженко слухав уважно, не перебивав, тільки совав кепочку з чола на потилицю і назад.

Сергій замовк раптово, так само, як і почав, відчувши сором і нестачу слів, але Дороженкові, певно, було досить, бо мовив докірливо:

«Ех, Михайлівно, Михайлівно… — Зсунув кепочку на потилицю і додав рішуче: — Ану пішли зі мною!»