Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців— просвердлив буравчиком близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:

— І що звелів передати мені пан Сорока?

— Що сьогодні в лісі спекотно, — не гаючись, заявив Муха.

— Дяка богу, погода, здається, встановилася, — відповів Семенюк і одразу заметушився: — Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове… Але хіба вас тільки двоє?

— Так, тільки двоє. — Сотник поклав “шмайсер” в кутку на лаву, і Юрко приладнав свого поруч. — Оточили нас на хуторі, може, чули, хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.

Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семенюк журливо похитав головою і мовив скрушно:

— Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. — Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

— Стомилися ми, — мовив сухо, — й голодні. День нічого не їли.

— Авжеж, — заметушився господар, — звичайно, стомилися й голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. — Він зазирнув до сусідньої кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: — Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну не треба було кликати, з’явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах — була вона років на п’ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

— Ходи сюди, Петрику, — не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево, слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній залишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл тарелю з великими шматками хліба й пляшку самогону, слідом за нею мірошник тягнув сало, свіжі огірки й помідори — кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще обчищені соковиті білі цибулини — Юрко рішуче пересів з цератового дивану на жорсткий стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною, не міг чекати, поки накрають сала, але сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесе з кухні тарелі з ковбасою та холодцем, і тільки тоді, мовивши коротке “будьмо”, вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Але відразу ж, забувши про правила гарного тону, переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.

Коли вони вгамували перший голод, Семенюк налив ще по повній чарці й запропонував:

— За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, однак ми боремось і сподіваємось на краще.

Сотник вихилив свою чарку одразу, зрештою, йому було байдуже, за що пити, самогон господар поставив непоганий, і вік смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й узявся до ковбаси. Господар спробував був заперечити, мовляв, за справу ж, та Муха підтримав хлопця:

— Не п’є він і не треба вмовляти, бо нам же більше зостанеться. — Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з’явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, проте факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей — Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи й великі шкварки лежали в ній.

Нарешті, наливши по останній чарці, господар почав розмову:

— Я вже казав, що ми чекали на вас учора, точніше, люди, яких закинули звідти, їм нетерпеливиться…

Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:

— То справа, прошу я вас, делікатна, і…

— Киньте, — обірвав його Семенюк, — перед Зіною можна не критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв’язок зі мною.

— Ну, якщо так… — Обличчя Мухи розпливлося в усмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. — То ми уважно слухаємо шановного пана.

— Отже, — почав той спочатку, — двох чоловіків закинули до нас, точніше трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь чи, може, взяли його, — зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, — додав трохи ображено, — але не їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.

— Де вони?

— У схроні.

— Так, я чув про схрон у Квасівському лісі, — ствердив Муха. — Там може вміститися ціла чота.

— Тепер у схроні зовсім безпечно, — радісно мовив Семенюк. — Продукти, консерви й борошно є, ми підкинули їм свіжини, те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, жиємо ми з Зіною бідно.

— Видно… — іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. — Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.

— Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

— Гроші і в нас найдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення. Підвелася важкувато, а не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.