Краус помовчав: розумів, які думки тривожили гауптштурмфюрера. Що ж, зрештою Кранке має рацію, тоді, після провалу акції з Іполитовим, він, Краус, ледь утримався, врятувало лише те, що літак, який висадив агента в російському тилу, розбився і весь його екіпаж потрапив у полон. Кальтенбруннер, правда, лютував, і тільки Скорцені зміг переконати його, що обставини іноді бувають сильніші за людей, — і все ж Краус позбувся свого місця в Головному управлінні, його перекинули на рядову роботу в Швейцарію, далі від начальницьких очей, але й це вважав за велике щастя. Ще б пак: про підготовку замаху на російського Верховного знав навіть фюрер, і невідомо, як зміг викрутитися сам Кальтенбруннер…

Тоді Краус зовсім занепав духом, вважав, що все скінчилося, пішло прахом, а виявляється, навпаки. Останнім часом йому вдалося встановити контакти з одним з помічників Аллена Даллеса, співробітником Управління стратегічних служб, спритним і діловим американцем, котрий вважав, що все в житті продається, на все є ціна, і навіть на товарах, котрі сьогодні начебто не купуються, завтра можна непогано заробити. Не вилучав він із сфери зацікавлень і розвідку, Краус устиг переконатися в цьому під час бернських переговорів групенфюрера СС Вольфа з американцями про сепаратний мир — штурмбанфюрер мав нагоду кілька разів зустрітися з Етоні Хейгом, пересвідчившись, що заокеанська розвідка не шкодує грошей, коли йдеться про справді цінну інформацію.

У Швейцарії Краус навчився трохи по-іншому дивитися на події, що відбувалися в Німеччині, й тверезіше оцінювати їх. Збоку, як кажуть, видніше, — і в тому, що третій рейх доживав останні місяці або навіть тижні, Краус не мав жодного сумніву. Тепер дякував богові за те, що свого часу Кальтенбруннер розгнівався на нього: Хейг досить прозоро натякнув, що кваліфіковані розвідники завжди потрібні Америці, особливо такі, що мають досвід боротьби з червоними, отже, все залежить від самого Крауса, його енергії та бажання прислужитися Управлінню стратегічних служб.

Енергії штурмбанфюрерові не треба було позичати, бажання й поготів — в результаті довелося тимчасово залишити гостинну й ситу Швейцарію, щоб приземлитися в прифронтовому Бреслау й на власні вуха почути близький гул російських гармат. Однак Краус не втратив оптимізму — встиг відчути смак до американського розмаху й вірив: ніщо не може протистояти йому.

“Опель-адмірал” заїхав на територію стадіону, частину якого зайняла команда “Цепеліна”, — Кранке й тут устиг добре влаштуватися: будинки, що займали курсанти й викладачі, відгородили колючим дротом, і вартові охороняли в’їзд до найсекретніших об’єктів. Колись для зустрічі Крауса чи якогось іншого працівника РСХА збиралися хоча б викладачі та інструктори школи, але штурмбанфюрер повідомив ще з борту “юнкерса”: його короткочасний візит не слід афішувати, — машина зупинилася біля котеджу, де розмістилися канцелярія та особисті апартаменти шефа команди “Цепеліна”, й Краус піднявся до кімнати на другому поверсі — вдень та вночі її охороняли есесівці, бо саме тут стояв сейф з винятково секретними документами.

Есесівці залишились за дверима, Кранке зупинився посеред кімнати, очікувально дивлячись на штурмбанфюрера, а той наблизився до сейфа, постояв секунду чи дві, дивлячись на нього, буцім то був не звичайний металевий ящик з хитромудрим замком, а якесь заморське диво. Нарешті, не кажучи ні слова й не обертаючись, простягнув назад руку. Кранке одразу ж зрозумів цей багатозначний жест, дістав з кишені мундира ключ і вклав у руку штумбанфюрера. Але нагадав:

— Шифр… Ви не знаєте шифру.

— Давайте, Пауль, — відступив той убік, — відчиняйте, бо маю не так уже й багато часу.

Кранке, не криючись, набрав шифр — за інструкцією штурмбанфюрер не мав права доступу до найсекретніших документів “Цепеліна”, та мало не одразу за повідомленням, що він вилетів з Берліна, надійшла спеціальна інструкція від самого Шелленберга з наказом показувати Краусові все.

Штурмбанфюрер швидко оглянув вміст сейфа. Картонні папки з особовими справами курсантів, окремо — справи тих, котрих уже закинуто в радянський тил, зовсім тоненька тека з палітурками, обтягнутими чорною шкірою…

Краус, намагаючись не виказати свого хвилювання, витягнув чорну теку з сейфа: так і є, всередині лише кілька аркушів — прізвиська, паролі та явки. Фактично, заради цих папірців і прилетів він сюди.

Штурмбанфюрер ледь утримався, аби не витягнути документи з теки й заховати до внутрішньої кишені мундира — цікаво, як би повівся Кранке? Певно б, заперечував, не дозволив, що ж, усі на його місці вчинили б так само, зрештою, керівництво відкинуло пропозицію Крауса особисто доставити документи в Берлін. По-перше, сейфи Головного управління імперської безпеки вже не були найнадійнішим місцем, навпаки, найцінніші документи вже почали вивозити звідси до Альпійської фортеці фюрера, у гори за Лінцом в Австрії, там, у закинутих штольнях та інших криївках, за наказом Кальтенбруннера, підготували тайники для найсекретніших паперів третього рейху. По-друге, начальство, мабуть, розуміло: довірити документи “Цепеліна” одному чоловікові — мало не все одно, що позбутися їх. Краус сам знайде можливість, не ділячись ні з ким, продати їх американцям.

Штурмбанфюрер зустрівся з напруженим поглядом Кранке й неохоче поклав чорну теку назад до сейфа. Запитав:

— Скільки маєте ключів?

— Один.

Краус непоспішливо замкнув сейф, навмисне недбало засунув ключ до кишені. Знав: тепер він усе одно не зможе одноосібно заволодіти документами “Цепеліна”. Нехай поки що лежать у сейфі — аби Кранке не витягнув їх. З документами гауптштурмфюрер міг і втекти, а сейф не понесеш з собою.

Краус дістав з портфеля великомасштабну карту, акуратно розклав на столі, розгладив долонею — Кранке підійшов роздивляючись. Нічого секретного, звичайна карта Бреслау та довколишніх земель. Проте гауптштурмфюрер нічим не виказав незадоволення чи здивування — знав, що з Берліна навряд чи ганятимуть порожній “юнкере” заради буденної розмови з шефом особливої команди “Цепеліна”.