Богдан купив на базарі кілька німецьких ерзац-сигарет і завернув до майстерні, над якою на величезному фанерному щиті горів неприродним жовтувато-червоним полум’ям примус. У кутку напівтемного приміщення, заваленого відрами, каструлями, копирсався чоловік у засмальцьованому одязі. Коло нього — бабуся з дірявою каструлею.

— Завтра, бабусю, зробимо, — говорив їй чоловік, поблискуючи жвавими очима. Кругле обличчя його, облямоване короткою борідкою (не зрозумієш — борідка чи просто людина давно не голилася), трохи витяглось од нетерпіння. — Сьогодні не можна. Залишайте, бабусю, завтра заберете каструлю, як нова буде.

Коли бабуся вийшла, накинув на двері защіпку і обернувся до Богдана.

— Я ж попереджав — до мене лише у невідкладних справах!

Богдан сів на табуретку.

— Саме невідкладна й є, Євгене Степановичу.

— І не Євген Степанович, а Василь Петрович, і не Заремба, а Волянюк, — поморщився той. — І коли я вас навчу?

— То ми ж самі, Євгене…

— Василь Петрович! — перебив Заремба. — Звикати треба, а то бовкнеш десь невчасно…

— Гаразд… Я щойно з магазину. Є дуже важливі повідомлення…

Вислухавши його, Заремба посидів хвилину мовчки, обдумуючи новини.

— Важка задача, — нарешті зітхнув Євген Степанович, — не під силу нам. Голе місце, не підповзеш до складів. Підстрелять, як куріпку…

— А коли під’їхати на машині — ніби одержувати щось? — запропонував Богдан. — Буцімто з якоїсь військової частини… Документи виготовити, ну й…

— Есесівська охорона, — похитав головою Заремба. — Вони на цьому зуби з’їли. І де ти візьмеш зразки документів?

— Ви, я бачу, гейби чогось перестрашені, — не здавався Богдан. — Можна спробувати…

— Тобі не підпільником бути, а батярусами командувати, — скипів Заремба. — Ось так завжди: шубовсть — як чорт у воду. Не вийде! Ризикувати можна, коли є хоча б один відсоток надії. А тут нема жодного.

Богдан похнюпився.

— Але ж мали шанс владнати таку справу!.. — сказав розчаровано.

— Виходить, не мали. — Заремба розгорнув газету, витяг оселедця, цибулину і півхлібини. — Давай приєднуйся…

Разом вони швидко з’їли оселедця. Богдан закурив. Стояв біля вікна, спостерігаючи, як двірники розчищають вулицю, скидаючи сніг у люк каналізації. Раптом мало не підстрибнув.

— Ідея! — вигукнув голосно. — Євгене Степановичу, ідіть-но сюди!

— Не Євген Степанович… — почав той, та, побачивши збуджене обличчя хлопця, не закінчив. — Що тобі?

— Подивіться, — показав пальцем на двірників.

— Ну й що?

— Каналізація…

— Ну, каналізація…

— А склади на території міста!

— Не тямлю…

— Коли там є каналізація, — захоплено мовив Богдан, — те через неї можна вийти…

— Зажди, зажди, — потер чоло Євген Степанович, — а це справді ідея!

Богдан сів на перевернуте відро, витяг ще сигарету. Закурив і запитав:

— Ви Ілька Шкурата не знали? — Заремба похитав головою. — Він разом зі мною школу закінчував, зараз десь на фронті воює. За два квартали від нас жив. То його батько — великий спец по каналізаціях. Ілько казав, знає там ходи краще, ніж вулиці в місті.

Заремба звів на Богдана очі.

— Над цим варто подумати, — сказав. — Може, це і є той єдиний відсоток. А старий Шкурат надійний?

— Цілком! Хоча, — згадав, як той колись накрутив вуха, спіймавши в саду, — сухар і, здається, егоїст… Та, може, це суб’єктивне…

— Добре, я розпитаю про нього, — перебив Заремба. — Тепер тікай. О восьмій буду у вас.

Шкурат сидів за столом і смоктав почорнілу від часу люльку. Коли Заремба пояснив, для чого його покликали, старий лише зсунув кошлаті брови і сказав:

— Згоден. — Довго набивав трубку, пустив під стелю цівку їдкого махоркового диму й додав: — Але ж гітлерівці де-не-де позавалювали люки…

— Багато виходів у районі військових складів? — запитав Євген Степанович.

— Коли не завалили — вийдемо! — відказав старий.

Він вибив люльку і мовчав, прислухаючись, як обговорювали план диверсії. З партизанського загону Дорошенка треба було доставити вибухівку. Заремба сказав, що це завдання виконає член організації — ветлікар, який мав можливість виїжджати з міста. До цього часу Шкурат повинен був непомітно обстежити входи до каналізаційної системи у районі військових складів, а Богдан — дістати для трьох учасників диверсії гумові чоботи і ватянки.