— Зголоднілі, на людей не схожі. Товариш його поранений у ногу. Я їх підгодовую і лікую. Як не кажіть, все ж таки лікар…

— А що думають робити?

— Я, власне, за цим до вас. Хочуть шукати партизанів. Богдан нудиться, гарячкує, ви ж знаєте його, а той спокійніший. Казали, в таборі ходять чутки про підпілля — покрівельні ножиці їм хтось перекинув… Розпитували мене, чи не знаю про підпільників… Я їм нічого, та вирішила з вами порадитись.

— Так, так… Це ти файно зробила… — повновидий ляснув ще одним листочком. — А хто той товариш?

— Якийсь Кирилюк… Петро Кирилюк… Богдан розповідав мені про нього багато. Лейтенант… Сам з Києва. Аспірант університету. Знає німецьку мову, жив у Бер ліні — батько працював у посольстві. Симпатичний…

— Симпатичний, кажеш?.. — Євген Степанович повів оком на Катрю. — Ну, коли симпатичний, то я загляну до вас увечері…

— Та я не про те, — зашарілася дівчина. — Просто з ним приємно розмовляти.

— От і порозмовляємо. Тільки ти їм — жодного слова. Зрозуміло?

Модест Сливинський мав кепський настрій. По-перше, не зайшов до нього, хоч і обіцяв, цей гицель, як Сливинський у думках називав його, Вальтер Мейєр. Як на нього, хай би вік не заходив, але ж обіцяв принести якісь золоті витребеньки і натякав — можливо, будуть і долари. Модест Сливинський цілих три дні мріяв про ці долари — і раптом таке розчарування. Все ж, як не кажіть, а брак виховання дається взнаки. Порядна людина якось би попередила, що не може прийти, і ти б не чекав на неї, не витрачав часу, валяючись на канапі.

Але ж чого чекати від цього недотепи? З хама, прошу вас, ніколи не буде пана. Від цього Мейєра завжди так погано пахне, що доводиться провітрювати квартиру. Але ж золото!.. Модест Сливинський любив золото над усе і заради нього готовий був знести не тільки поганий запах, не тільки дешеві жарти і зверхнє ставлення цього брудного есесівця…

Хіба він вимовив хоча б слово докору цьому батяреві, коли той приносив золоті щелепи з уламками зубів? Хіба хоч раз запитав, звідки в нього такі масивні старовинні годинники, дорогоцінні сережки та брошки?.. Ні, як людина інтелігентна і витримана, він жодного разу навіть не натякнув, що йому відомо, звідки бере цей гицель дорогоцінності. І розраховувався чесно. І після цього така чорна зрада!

Правда, Вальтерові могло щось перешкодити. Що ж, зачекаємо до завтра…

Модест Сливинський витяг свій улюблений срібний келишок, налив коньяку. Що-що, а коньяк він міг собі дозволити першокласний. Купував або вимінював лише французький, витриманий. Коньяк — це його ідея-фікс, і всі у місті знають, що набір коньяків у Модеста Сливинського найкращий. Тому-то й довго принюхувався до гіркувато-пряного аромату мартелю, перш ніж маленькими ковточками спорожнив келишок.

Мартель хоч трохи заспокоїв. Як не кажіть, а жити ще можна. Модест Сливинський загорнувся у пухнастий, майже невагомий зеленуватий халат — подарунок панни Зосі (ох, ця панна Зося! Як вона любила його і як елегантно стягала прозорі панчохи з своїх довгих струнких ніжок!), постояв біля вікна. Паскудна погода. Третій день мрячить, і дяка богові, що не треба виходити на мокру, брудну вулицю, чвалати по базарному багні, шукаючи хорошого гендля. Тільки він, Модест Сливинський, зміг так вчасно зорієнтуватись і примусити працювати на себе цих дрібних маклерів чорного ринку. Голова на плечах у нього все-таки є…

Модест Сливинський присунув до канапи, вкритої яскравим перським килимом, столик. Тепер варто лише простягнути руку, щоб дістати карафку з коньяком і срібний келишок. Ввімкнув торшер — м’яке світло залило кімнату, відбилося у склі стелажів. Сам пан Сливинський читати не любив, але стелажі заповнив. Тим більше, що книги зараз можна купувати мало не на вагу, — та вошива (як любив висловлюватись пан Модест) інтелігенція теж хоче їсти, а голодний шлунок диктує ціни.

На цій полиці лише Винниченко. Кажуть, непогано вмів писати. Сливинський навіть спробував прочитати якийсь роман — забув тепер і назву, — та справи перебили, так і не закінчив. Історія України, яку написав Дорошенко. Мусив прочитати хоча б тому, що вельмишановний пан аргументує необхідність співробітництва українців з німцями, а йому слід було хоча б трохи “теоретично підкуватись”. На видному місці “Майн кампф”…

Пан Модест позіхнув і витяг знизу детектив у дешевій обкладинці. Нині це єдина література, яку можна читати. Простягнувся на канапі, зручно поклавши під бік м’яку подушку. Але й детектив не розважив його. Нило в грудях. Може, ця свиня Мейєр знайшов нового покупця? Почекайте, скільки ж він заробив на цьому есесівцеві?

Прицмокнув губами, рахуючи. Дай боже, сума кругленька. Приємно, однак, мати справу з діловими людьми…

Сам пан Модест завжди вважав себе діловою людиною. Любив у колі найближчих друзів, особливо після чарки-другої, хвалитися своїм нюхом, який нібито ще ніколи його не підводив. Ніколи? Один лише раз мало не вскочив у халепу, та вчасно викрутився. Хоча, чесно кажучи, шкурка була варта вичинки.

Два роки тому Модест Сливинський зробив ставку на ту скажену коняку — Степана Бандеру. Щоправда, Бандера галасував, що є умова з самим фюрером — на Україні нарешті буде утворено уряд вільної і майже самостійної неньки… “Майже” тому, що верховне керівництво все-таки залишиться за німцями. Та це не бентежило нікого: німці, то й німці, нехай і чорти, аби не більшовики і різні скомунізовані елементи. Аби свій уряд…

Сюди Модест Сливинський прибув членом новоствореного українського уряду. Боже мій, він сам собі не йняв віри — заступник міністра! Мало не міністр України!