— Ні, ні, це неможливо! Згода, я поїду перед сніданком — так буде краще. А сестри зостануться з ними?

— Ато я, про сестер ви не турбуйтеся. Доведеться їм потерпіти ще трошки. А то ці негідники, чого доброго, здогадаються, в чому річ, якщо ви всі разом звідси зникнете. Не слід вам із ними бачитися, ні з вашими сестрами, ані з ким іншим у місті. Якщо хтось із сусідів запитає вас, як ся мають ваші дядечки нині вранці, з вашого обличчя можна буде вичитати все чисто. Ні, ні, рушайте негайно, міс Мері Джейн, а з ними я вже якось упораю цю справу. Я попрошу міс Сьюзен, щоб вона поцілувала за вас дядечків та переказала їм, що ви подалися на кілька годин із дому, щоб трошки відпочити й розвіятись, чи то побачитися з подругою, а вернетеся десь надвечір або завтра вранці.

— Побачитися з подругою — на це я пристаю, але не хочу, щоб за мене з ними цілувалися.

— Гаразд, обійдеться й без поцілунків.

А чому б і не сказати їй цього, нічого поганого в тому немає. Поступитися такою дрібничкою — то клопіт невеликий. Таж кажуть: не все перескакуй, десь і перелазь; і Мері Джейн матиме спокій, і мені це не важко зробити. Тоді я ще додав:

— Я забув про одну штуку — про торбину з грішми.

— Ну що ж, вона в них, і така мене досада бере, тільки-но згадаю, як вона до них потрапила.

— Ні, ви помиляєтесь. Торбини з грішми в них немає.

— А в кого ж вона?

— На жаль, тепер я цього й сам не знаю. Вона була в мене, бо я її в них поцупив; а поцупив я її для того, щоб віддати вам; щоправда, я знаю, де я її сховав, тільки боюся, що її там більше нема. Мені так жаль, міс Мері Джейн, так жаль… Ну просто хтозна-як! Я намагався зробити якнайкраще, їй-богу, намагався! Та мало не вклепався з тими грішми, тож довелося впхнути їх у перше-ліпше місце й мерщій тікати, а місце те зовсім негодяще.

— Ой, покинь ти себе картати, то негаразд так робити, і я тобі цього не дозволяю — ти ж не міг інакше зарадити лихові; виходить, ти не винний. Де ж ти заховав ту торбину?

Я не хотів їй знову нагадувати про її нещастя; крім того, язик мені не повертався розповісти дівчині те, що могло б навіяти їй думку про небіжчика, який лежить у труні з тією торбиною на животі. Отож я трохи помовчав, а тоді й кажу:

— Якщо ви дозволите, міс Мері Джейн, я волію не розповідати вам, куди саме сховав я ті гроші; я напишу вам це на клаптику паперу, і ви зможете прочитати мою записку дорогою до містера Лотропа, якщо ваша ласка. Гаразд?

— О, звичайно.

Отже, я написав: «Я поклав торбину в труну. Вона лежала там, коли ви плакали над небіжчиком уночі. Я стояв за дверима, й мені було дуже вас шкода, міс Мері Джейн».

На очі мені навернулися сльози, коли я згадав, як вона, сама-самісінька, плакала тієї ночі, а підлі негідники, які туману їй пускали і збиралися її пограбувати, висиплялися тут же таки в її власній господі. Згорнувши записку й подаючи її дівчині, я побачив, що і їй на очі набігли сльози; а вона потиснула мені руку міцно-преміцно та й каже:

— На все добре! Я зроблю все так, як ти мені сказав; і, якщо більше тебе не побачу, ніколи тебе не забуду, і думатиму про тебе часто-часто, й молитимуся за тебе! — і вона пішла.

Молитиметься за мене! Я гадаю, коли б вона знала мене ближче, то вибрала б собі, мабуть, якусь легшу роботу. А втім, б'юсь об заклад, що вона все ж-молилася б за мене — таку мала вдачу. В неї стало б духу молитися і за Іуду — ніщо не могло ані злякати її, ані спинити. Кажіть, що хочете, а такої завзятої дівчини, як вона, я ще не бачив; то не дівчина, а кремінь, — так я гадаю. Ви, може, подумаєте, що то я їй язиком мащу? Ба ні, я й справді так думало. А щодо краси й лагідності — жодна дівчина її не доскочить. Я більш ніколи її не бачив відтоді, як вона причинила за собою двері, виходячи з кімнати; ні, я більш ніколи її не бачив, але не потаю від вас, що думав я про неї багато-багато мільйонів разів, а також і про те, як вона тоді сказала, що молитиметься за мене; і коли б я вірив, що моя молитва піде їй на користь, то молився б за неї до загину.

Мері Джейн вийшла з дому, мабуть, чорним ходом, бо ніхто не бачив, як вона, пішла. Коли я здибав Сьюзен і Заячу Губу, то запитав:

— Як звати ваших знайомих, які живуть по той бік річки що до них ви часом їздите в гості?

Вони відповіли:

— Мало там яких нема! Може, Проктори… найчастіше ми відвідуємо їх.

— Атож, атож, саме це прізвище… — кажу я. — Тю, зовсім вискочило з голови. Ну, то міс Мері Джейн доручила мені переказати вам, що вона подалася до них, і то страх як квапилася — хтось у них заслаб.

— Хто ж саме?

— Не знаю… не пригадую… Проте здається мені, що то…

— Крий боже! Сподіваюся, що не Хенна?

— Мені дуже прикро, — кажу я, — але мушу сказати, що йшлося, здається, саме про Хенну.

— Господи, таж минулого тижня вона була здоровісінька! І тяжко вона занедужала?

— І не кажіть! Міс Мері Джейн розповідала, що від неї не відходили цілу ніч. Навряд чи й протягне кілька годин.

— Жах, хто б міг подумати! На що ж вона слабує? Нічого кращого не спало мені в ту хвилину на думку, і я бовкнув: