Вона не гаяла часу й відразу ж попросила; пригорнула його й поцілувала, й цілувала його ще і ще, а потім підштовхнула його до старого, і він узяв у свої обійми те, що від Тома залишилося. Потім, як вони трохи перепочили, тітка Селлі сказала:

— Ах, мій же ти голубчику, оце так несподіванка! Адже ж ми зовсім не чекали на тебе, ми чекали тільки на Тома. Сестра, пишучи до мене, й не натякнула, що хтось іще має, приїхати.

— Це через те, що ніхто з нас і не мав їхати, окрім Тома, — сказав він, — але я так уже канючив, так канючив, що в останню мить вона й мене відпустила; отож, пливучи річкою, ми з Томом надумалися, що то буде гарна несподіванка, коли він прибуде до вас перший, а я трохи почекаю й з'явлюся до вашої господи, удаючи якогось чужинця. Проте це була наша помилка, тітонько Селлі. Чужинців тутечки вітають погано.

— Еге ж, таких як ти, Сіде. За це треба відлупцювати тебе. Зроду ще мені так не дошкуляли, їй-богу! Та про мене, хоч які хочте фортелі викидайте, аби ви були тут. Чи ви бачили, якої ці шибеники утяли, га? Я мало стовпом не стала з дива та обурення, коли ти мене цмокнув.

Обідали ми на тій відкритій галереї, що з'єднувала будинок із кухнею; там уже повен стіл стояв усяких наїдків, що їх вистачило б на цілий десяток родин; всі страви були смачні, гарячі, не те що якесь там тверде м'ясо, яке цілу добу пролежало десь у вогкому льоху, а на ранок тхне мертвечиною і придатне хіба що на поживу якомусь старому людожерові. Дядько Сайлас таки довгенько читав над усіма тими розкошами передобідню молитву, але ж обід і справді був того вартий; до того ж він за час молитви не встиг і прочахнути, як це трапляється часто-густо із іншими обідами, коли за столом надто розпатякуються.

По обіді точилося багато всіляких розмов, і нам із Томом доводилося ввесь час берегтися, та все намарне: за розмовою вони ані словом не прохопилися про втеклого негра, а ми й собі боялися бодай на те натякнути. Однак за вечерею хтось із дітлахів спитав:

— Тату, а можна мені з Томом та Сідом піти на виставу?

— Ні, — відказав старий, — я гадаю, що не буде взагалі ніякої вистави; та коли б і була, ходити вам туди нічого. Цей утеклий негр розповів нам із Бертоном усе чисто про ту ганебну виставу, і Бертон збирався усіх про те попередити; то вже, мабуть, отих дурисвітів виштурхали геть із міста.

Он як! Та я все-таки не винен. Ми з Томом мали спати в одній кімнаті й в одному ліжку; тож, удавши з себе дуже потомлених, ми відразу ж по вечері, побажавши всім на добраніч, подалися нібито спати; а тоді вилізли крізь вікно, спустилися по громовідводові на землю й помчали до міста; я не вірив, щоб хто-небудь попередив короля та герцога; і якщо я не покваплюся та не встигну натякнути їм, що тут готується, то вони, напевно, добре наберуть у халяви.

Дорогою Том розповів мені, чому всі переконані, ніби мене вбито, та що мій татусь знову зник і більше не з'являвся, та ще який зчинився ґвалт, коли Джім утік; а я розповів Томові про наших дурисвітів та про «Королівське Неабищо», та ще, скільки вистачило часу, про нашу мандрівку плотом; коли ж ми дісталися до міста й дійшли до середини — а було вже тоді близько пів на дев'яту — дивимося, аж суне нам назустріч розлючена юрба зі смолоскипами, всі галасують, репетують, калатають у сковорідки та дудять у ріжки; ми відскочили набік, щоб пропустити їх; а коли вони нас минали, я побачив, що вони тягнуть короля із герцогом верхи на жердині, — власне, не побачив, а знав, що то король і герцог, бо ж годі було їх упізнати: вишмарувані дьогтем та обсипані пір'ям, вони втратили всяку людську подобу й скидалися більш за все на два величезні лантухи. Мені неприємно було на це дивитися і навіть стало шкода тих жалюгідних халамидників; я відчув; що в мене проти них ніколи на серці зла не буде. Та й справді то було жахливе видовище. І як ото люди можуть бути одне до одного такі жорстокі?

Ми побачили, що запізнилися, — нічим уже не зможемо їм допомогти. Тоді почали розпитуватися в декого з тих, що відстали, й вони розповіли нам, що всі подалися на! виставу, немов сном і духом нічогісінько не знають, і сиділи собі спокійненько та мовчали, поки бідолашний старий король розійшовся та почав стрибати; тут хтось подав знак, усі глядачі скочили з місць, кинулись на сцену й схопили їх.

Ми з Томом попленталися додому, і я почував себе вже не таким бадьорим, як раніше; мене щось гнітило й чомусь здавалося, ніби я чимось завинив, хоч я й не вчинив нічого лихого. Але це завжди так; то не має значення, чи добре ти вчинив, чи погано — совість не панькається з тобою, а просто допікає тобі до живого серця. Якби в мене був такий настирливий собака, як та совість, я б його отруїв. Ота клята совість займає в людині більше місця, ніж решта нутрощів, а користі з неї ніякої. І Том Сойєр каже те ж саме.

Погомоніли ми з Томом, погомоніли та й задумалися. І раптом Том каже:

— Слухай, Геку, які ж ми телепні, що не зметикували цього раніше! Ручуся тобі, що я знаю, де саме Джім сидить.

— Та ну! Де?

— А в тій халупі, що біля купи попелу. От сам помізкуй! Ти помітив, як під час обіду один негр тягав туди миски з їстивом?

— Помітив.

— А для кого ж те їстиво призначалося, як ти гадаєш?

— Для собаки.

— Я й сам так думав. Однак то зовсім не для собаки.

— Чому ти гадаєш, що не для собаки?

— А тому, що я помітив в одній мисці скибку кавуна.

— Ай справді, і я те помітив. Як же це я не збагнув, що собаки кавуна не їдять? Трапляється ж таке: і дивишся, а нічого не бачиш!

— Отже, негр відімкнув колодку, як заходив у халупу, і знову замкнув її, коли вийшов. А коли ми вставали з-за столу, він приніс дядькові ключа, — це той самий ключ, я певний. Кавун означає, що там людина, колодка означає, що там сидить ув'язнений. Навряд щоб на маленькій плантації, де ще й до того хазяї такі добрі та милі, сиділо б аж двоє під замком. Там сидить Джім. Чудово! Я дуже радий, що нам пощастило його знайти, як то й личить справжнім детективам; щодо мене, то будь-який інший спосіб ламаного шеляга не вартий. А тепер ти покрути мозком та придумай план, як викрасти Джіма, і я теж помізкую, може, щось надумаю; а тоді порівняємо обидва способи та й виберемо, котрий буде кращий.

Ну ж і голова в цього Тома Сойєра — мудрий, як ніхто! Коли б Томова голова та на мої в'язи, я б не віддав її нізащо, хоч би з мене робили герцога, капітана пароплава, чи клоуна в цирку, чи ще там яку видатну особу. Я також надумав дещо, але наперед знав, хто запропонує справжній план. Невдовзі Том запитав:

— Готово?

— Готово, — кажу.

— Добре, ну розповідай.

— Мій план такий, — кажу. — Спочатку треба впевнитися, чи в тій халупі справді Джім сидить, чи хтось інший. Далі треба завтра вночі підготувати затопленого човна і пригнати плота з острівця до нашого берега. А тоді першої ж темної ночі мусимо витягти ключа із кишені в старого, коли той спатиме, й тікати звідси плотом разом із Джімом річкою наниз; вдень будемо ховатися, а пливти по ночах, як то ми з Джімом раніше робили. Ну, як?