Пригодницька повість російського письменника Віктора Михайлова «Чорна Брама» розповідає про героїчні будні радянських прикордонників-моряків, які в суворих умовах Заполяр'я пильно охороняють рубежі нашої Вітчизни.
З сторожового корабля прикордонники помітили в наших водах невідоме судно. Як згодом з'ясувалося, ворог намагайся висадити диверсанта в районі скелі Чорна Брама. Підозрілий інтерес до таємничої скелі виявляє й інший ворожий мотобот.
Радянські моряки викривають підступні плани ворожої розвідки і знешкоджують їх.
У МОРІ ХОЛОДНОМУ
Прикордонний сторожовий корабель «Завірюха» був у дозорі.
На обрії вранішнє сонце позолотило вузьке, ледь помітне пасмо хмар, а над кораблем ще висіла пітьма полярної ночі. Без ходових вогнів «Завірюха» йшла курсом сто двадцять.
Командир корабля Іван Арсенійович Поливанов спустився з ходового містка.
Посмоктуючи люльку, що давно погасла, Поливанов зайшов до штурмана і окинув поглядом його бібліотечку. Серед кількох десятків книжок з основ кораблеводіння був старенький томик Тургенєва. Як попав цей томик на корабель, ніхто не знав. Але, як казав замполіт капітан-лейтенант Футоров, «Записки мисливця» сприяли оволодінню штурманською наукою.
Іван Арсенійович узяв з полиці томик і розкрив там, де була закладка.
За Полярним колом ще крутила віхола, і хвилі, скажено набігаючи на півбак [1] , замерзали сталактитами на льоду. Подих моря, холодний, просолений і вогкий, пробирався крізь тонкі перегородки. А з сторінок тургенєвської повісті пахло полином, перестиглим житом і гречкою…
Поливанов поклав книжку і ввімкнув радіо.
«…Вранці у Мурманську було тридцять, — почув він, — в Апатитах сорок, у Ковдорі сорок три градуси морозу. Таке різке похолодання на всьому Кольському півострові пояснюється вторгненням арктичного повітря з району Курського моря…»
1
Півбак— носова надбудова корабля. На парусних суднах — площа від носа до передньої щогли (фок-щогли).
«Треба чекати туману», — подумав Іван Арсенійович.
— Товаришу капітан третього рангу, по курсу праворуч десять — судно, — доповів вахтовий офіцер.
Поливанов припав лобом до гумового тубуса радіолокатора і побачив за розгорткою, що бігла в далечінь, обриси півострова і світну точку цілі. До невідомого судна було сімдесят два кабельтових [2] .
«Завірюха» пішла на зближення.
Вітер ущух, і це всіх стривожило: різка зміна температури моря й повітря могла призвести до парування.
2
Кабельтов— одна десята частина морської милі, дорівнює 182,2 м.
— Товаришу командир, відстань збільшується! — повідомив штурман.
— Повний уперед! — наказав Поливанов.
Над морем піднялося клоччя жовтуватого туману; воно швидко збивалося в густі низькі хмари. Ще кілька хвилин — і перед кораблем утворилася біла непроникна стіна.
Обігнувши північно-східну частину півострова, невідоме судно змінило курс і ввійшло в наші прикордонні води.
«Що це за судно? — подумав Поливанов. — Сейнер [3] , що йде в Мурманськ, чи „іноземець“, який обрав найкоротший курс?»
3
Сейнер— невеличке морське риболовне судно, з якого ловлять рибу кошиковим неводом, кидаючи його в море з корми.
Треба було розпізнати судно. Але на екрані радіолокатора виникли перешкоди, і маленька світна точка загубилася у шаленому танці спіральних, прямих і ламаних ліній.
Ні радіометристу, ні тим паче штурманові ще не доводилося мати справу з такими перешкодами.
Коли туман і з командирського містка не видно гюйсштока, коли через активні радіоперешкоди неможливо вести спостереження за допомогою локатора, — єдина надія на тих, хто дивиться вперед, на їхню уважність і пильність.
Поливанов закурив люльку і повернувся на ходовий місток. Глибоко засунувши замерзлі руки в кишені реглана і за звичкою похитуючись з носків на п'яти, він пильно вдивлявся в густий туман.
На місток піднявся штурман.
— Товаришу капітан третього рангу, видимість нуль. Оберти зменшити?
— Курс сто шістдесят! — наказав Поливанов і рішуче перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».
— Передайте помічникові, щоб сповістив у штаб: ідемо на зближення з невідомим судном. Наш курс. Координати і видимість.
Повторивши наказ, штурман спустився з містка.
— Що видно на екрані? — знявши ковпак з переговорної труби, спитав командир.
— На радіолокаторі активні перешкоди. Ціль загублено, — доповів радіометрист.
Минуло ще кілька хвилин.
На місток зійшов і став поряд з командиром його помічник капітан-лейтенант Дев'ятов, високий на зріст, сутулий чоловік у короткій фуфайці з капюшоном. Вони мовчки стояли поруч і вдивлялися в туманну далечінь, в якій нічого не було видно.
Дев'ятов бачив у профіль обличчя командира: повсякденна люлька в куточку рота, рівний ніс з широкими, рухливими ніздрями і пильний погляд світло-карих очей з-під навислих волохатих брів. Це було обличчя сильної, вольової людини, скупої на слова і рішучої в діях.
Сім років тому, закінчивши Вище військово-морське училище в Ленінграді, Дев'ятов одержав призначення на «Завірюху». Цей корабель став першою суворою школою Дев'ятова, а Поливанов — терплячим і вимогливим його командиром. Усе, що тепер капітан-лейтенант знав, було наслідком великої і вдумливої роботи цієї, здавалося б, черствої і небалакучої людини.