— Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.

— Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, — голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. — Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?

— Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, — відізвалася Ліда. — Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.

— Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?

— Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.

— Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?

— З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.

— Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?

— Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.

— Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?

— Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.

— То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?

— Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?

— Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.

— Ви вже маєте такого брата, ретельно обраного та навченого. Він отримав посвяту Кола Крука, він прозірливий і пройшов усі належні випробування.

— Так, ми маємо такого брата, але час його служіння вичерпався і міць його занепала. Ми просимо Тару підсилити нас новим прозорливим братом і благословити його на проходження належних випробувань.

— В Тарі почуте ваше прохання і знайдено того, хто здатний наблизитися до Світла.

— Чи зможе він пройти випробування?

— Цього не знає навіть Та, яку ми не називаємо на ім'я. Він або пройде випробування, або залишить терен цього світу. Нехай вершиться воля Сил!

— Нехай! — хором відповіли Ліді її «сестри».

Григорій стояв на березі Гнилої Липи. Того ранку це була вже четверта його експедиція за водою. Уночі чи то дрібні демони, чи то звірі ушкодили діжку-водницю, у котрій монахи зберігали запаси для себе і для пістрявки Дори — корови, яку купили за гроші, прислані з Маняви [87] . Брат Силуан згадав свій мирський фах, законопатив дірку, а послушникові Сковороді випало наповнити ємність.

Він зупинився перепочити й несподівано, зовсім несамовільно, увійшов до того дивного стану, в якому навколишнє суще нагло виблякло, а з-за декорацій світу вистромилось щось таке неосяжне та справжнє, що переляк негайно пустив усім його тілом моторні зграйки крижаних мурах, а між вухами запанувала недзвінка порожнеча. Він довго стояв, захоплений відсутністю обмежувальних мурів і брам сущого, так довго, що перестав відчувати пальці на змерзлих ногах. Від близького порога безмежжя його відтягнула поява місцевого підлітка. Вилицюватого, круглоголового, з воднявими невиразними очима.

Хлопець зупинився за п'ять кроків від Сковороди, кілька хвилин мовчки спостерігав за його обличчям, а потім мовив:

— Ти дурний!

Григорій не відповів.

— Ти дурний! — виклично прокричав хлопець.

Григорій мовчав, шкодуючи про втрачену близькість безмежжя. З цим нахабним і напрочуд впертим хлопчиськом, якого у селі звали Нирком, він познайомився, як лише прийшов до місцевої кіновії [88] . Тоді Нирок зайняв зручну позицію вище скиту і кидався звідти камінням. Одна із тих каменюк підступно вдарила Григорія в хребет. Старший кіновії ієромонах Авксентій тоді порадив йому не звертати на Нирка уваги. «В уши бєзумнаго нічтоже нє глаголєті, єгда похуліт мудрия твоя словеса», — нагадав старовинну школярську формулу ієромонах.