Погоня за вівцею

Твори японського письменника Харукі Муракамі (1949) вже більше двадцяти років підкорюють серця та вражають уяву мільйонів читачів в усьому світі. Народився письменник у великому японському портовому місті Кобе. Закінчив відділення класичної драми престижного університету Васеда. Автор романів «Слухай пісню вітра», «Китайский більярд 1973», «Танцюй, танцюй, танцюй» та ін. За роман «Погоня за вівцею» Муракамі був присуджений приз для починаючих письменників.

Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…

Перекладено за виданням: Murakamі Н. Hitsuji o meguru boken. — Tokyo: Kodansha Internatіonal, 2002

Переклад з японської Івана Дзюба

Художник-оформлювач І. В. Осіпов

Про її несподівану смерть мені повідомив по телефону товариш, який дізнався про це з ранкової газети. Він повільно прочитав мені в телефонну трубку коротеньку, на один абзац, замітку. Звичайнісінька стаття, написана за дорученням, перша проба пера молодого журналіста, який щойно закінчив університет.

Тоді-то й тоді, на розі якоїсь вулиці якийсь водій вантажівки збив людину. Ведеться розслідування за підозрою у вбивстві через службову недбалість.

Усе це звучало як коротенький вірш, надрукований на титульній сторінці часопису.

— Де буде похорон? — спитав я.

— Та хто його знає? — відповів товариш. — А хіба в неї є батьки?

Ясна річ, у неї були батьки.

Того ж дня я зателефонував у відділення поліції й дізнався її адресу й номер домашнього телефону, після чого подзвонив до її батьків й розпитав про день похорону. Як хтось казав, про все можна дізнатися, якщо не пошкодувати часу.

Її рідний дім був у старій торговельній частині міста. На розкритій карті Токіо я обвів його червоною кульковою ручкою. Лінії метро, державної електрички та автобусних маршрутів спліталися мов нитки павутиння, наповзали одні на одних і разом з кількома водостічними каналами та густим плетивом вулиць утворювали візерунок, який нагадував зморшки на шкурці дині.

У день похорону я сів у міську електричку на станції Васеда і, зійшовши на передостанній зупинці, розгорнув карту — виявилося, що від неї стільки користі, як від глобуса. А тому, щоб добратися до її дому, я скурив не одну сигарету й неодноразово мусив розпитувати про дорогу.

Її старий дерев’яний будинок був обгороджений коричнюватим парканом. Ліворуч, одразу за воротами, лежав вузенький, а тому, очевидно, ні для чого непридатний дворик. В його кутку валялася зужита стара керамічна хібаті [1] , наполовину заповнена дощовою водою. Земля у дворику була чорна й волога.

Напевне, тому що вона втекла з дому, коли їй було шістнадцять років, на похорон прийшла тільки рідня, майже вся вже літнього віку, розпорядником був тридцятирічний рідний чи то названий старший брат.

Її батько, невисокий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з чорною жалобною пов’язкою на рукаві піджака стояв біля воріт і майже не ворушився. Його постать викликала в моїй уяві спустошену повінню асфальтовану дорогу.

Повертаючись додому, я мовчки вклонився, а він відповів мені тим же.

Я познайомився з нею уперше восени 69-го, коли мені було двадцять, а їй сімнадцять років. Неподалік від університету було кафе, де я часто зустрічався з друзями. То була звичайнісінька забігайлівка, але в ній можна було, слухаючи музику хард-року, випити надзвичайно гіркої кави.

Вона завжди сиділа на одному місці і, зіпершись ліктями об стіл, зосереджено читала книжку. Навіть в окулярах, схожих на ортодонт для вирівнювання зубів, та з кістлявими руками вона чимось вабила до себе. Кава перед нею завжди була холодна, а попільничка — повна недокурків. І тільки назва книжки змінювалася. Сьогодні це був твір Мікі Спілейна, завтра — Кендзабуро Ое, а післязавтра — збірник поезій Алена Ґінзберґа. Одне слово, їй було все одно, кого читати. Книжки їй позичали студенти — завсідники кафе, — а вона їх легко читала з початку до кінця — так, наче гризла зернята кукурудзи. То був час, коли людям подобалося позичати комусь книжки, а тому вона не відчувала їхньої нестачі.

То був також час гуртів «Doors», «Rollіng Stones», «Bіrds», «Deep Purple» і «Moody Blues». Атмосфера тоді була така гаряча і напружена, що здавалось — усе вмить розвалиться, досить торкнутися до нього пальцем.

Дні минали за дешевим віскі, не вельми вдалим сексом, безрезультатними балачками та позичанням один одному книжок. Саме тоді за нездарними шістдесятими роками з голосним скрипом спадала завіса.

Я забув її ім’я.

Я міг би роздобути ту газетну вирізку про її смерть і пригадати його, але тепер мені воно не потрібне. Я назавжди забув її ім’я, от і все.

На зустрічах з давніми приятелями іноді з якогось приводу заходила про неї розмова. Але й вони не пам’ятали її імені. «Слухай, а ти пригадуєш ту дівчину, яка спала з усіма, я геть-чисто забув, як її звали. Я теж кілька разів з нею переспав. Цікаво, що вона зараз робить? От би зустріти її де-небудь на вулиці!»

Була собі колись Дівчина-яка-спала-з-будь-ким. Ось так її звали.

Звісно, якщо говорити точно, то це не означає, що вона спала з усіма. Безперечно, у неї були власні критерії.