— Зажди ще трохи, Саллі, — сказав Морріс. —Зараз я влаштую цього бідолаху, і ми підемо додому.

Він поклав дитину в труну і раптом скрикнув не своїм голосом. Холодний піт виступив йому на чолі.

— Воно розплющило очі! — охриплим голосом прошепотів Морріс.

— Що ти верзеш! — Саллі підійшла, схилилась над дитиною й побачила, що по її обличчю перебігають судороги.

Вона вийняла дитину з труни і тримала її на руках, поки Морріс розшукав у шафі пляшку з коньяком. Вони розтирали дитину коньяком, шльопали її, відігрівали своїм диханням, а потім Морріс побіг по лікаря. Дитина жила кілька хвилин, але лікар застав її уже мертвою.

Це був страхітливий випадок. Морріс казав, що відтоді він став найобережнішим трунарем у світі. Вже хто-хто, а він ніколи не поховає людини живцем, бодай то чоловік, жінка чи мале дитя. Пізніше Морріс міг жартувати з приводу свого переляку, але Саллі ще довго ставало не по собі, коли вона згадувала, як намагались вони врятувати дитину, роздмухати іскорку життя, що жевріла ще в крихітному тільці.

Великий день настав нарешті для колишнього Хеннана, а нині Калгурлі, коли до його розкішного новенького вокзалу причмихав перший поїзд. Чимало пекучої заздрості та пересудів породило, звичайно, питання — хто дістане і хто не дістане запрошення на урочистий бенкет, що тривав далеко за північ. Це було куди офіціальніше і церемонніше трапезування, ніж весела гулянка на свята в Кулгарді. Олф Брайрлі, як управляючий рудником, ще удостоївся запрошення, але аж ніяк не Сем Маллет і не Тупе Кайло — перші старателі, що відкрили приїск.

Був час, коли в Хеннані не існувало соціальних перегородок. Кожна людина цінувалась тоді за її особисті якості та заслуги, і дружини рудокопів, крамарів, трактирників, зустрічаючись десь на вечірці чи спортивних змаганнях, не замислювались над тим, хто з них важливіша персона. Підтримувати добросусідські взаємини — ось що було найголовніше в цьому маленькому, ізольованому світі.

Перший-ліпший невдаха старатель, у якого сьогодні гуляв вітер у кишенях, міг завтра стати мільйонером, і кожен новачок прагнув чимшвидше ввійти в необтяжливе, вільне товариство приїску. Мало хто претендував на те, щоб його величали «містером», коли всі на рівних правах і з однаковою метою нишпорили по країні, всі ходили бруднющі, неголені, а часто й голодні. Всі знали один одного на ім’я чи навіть на прізвисько, до яких додавалася пара крутих слівець на знак особливої симпатії.

Але в міру того як золотоносні ділянки скуповувались англійськими, іноземними та східноавстралійськими. компаніями і фінансові ділки та їхні агенти, спекулянти й аферисти всіх мастей заповнювали ринок, змінювались і колишні товариські відносини. В готелях грошовиті іноземці почували себе цілковитими господарями, їм треба було всіляко годити, щоб у них склалося добре враження про перспективність приїску. Вони представляли капітал, а з цим не можна було не рахуватись. І власники рудників разом з своїми управляючими мало не лизали їм п’яти. Що ж до рудокопів та старателів, то вони трималися осторонь цих великих персон, не чекаючи від них для себе ніякого добра.

Звичайно, ця відмінність інтересів існувала й раніше. Але в метушні та сум’ятті перших гарячкових пошуків золота, в далеких старательських походах по незнаному краю сірих чагарникових нетрів та диких скель, коли всі залежали один від одного і кожен — від свого напарника, англійські лорди та інші титуловані іноземці охоче відмовлялися від будь-яких претензій на свою вищість. Вони залюбки приятелювали з рудокопами та старателями, коли їм нарівні з усіма доводилось переживати скруту, перебиватися з хліба на воду.

Дінні добре пам’ятав той час, коли лорд Солсбері в молескінових штанях і брудній сорочці працював у поті чола свого, як кожен інший старатель, або, скочивши на бочку, дер горлянку на загальних зборах золотошукачів. І лорд Генрі Локк теж варив собі кашу в котелку та порпався у золотоносній гальці, казав Дінні.

Проте коли Калгурлі зробився центром великих капіталовкладень та спекуляцій, зіткнення інтересів власників рудників та управляючих, з одного боку, і старателів та рудокопів — з другого, стало різкішим, більш явним.

На боулдерських рудниках з часу їх заснування раз у раз відбувалися страйки і боротьба за поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати не припинялася ні на день.

Пишний бенкет на честь відкриття залізниці наочно показав, як глибоко зайшли ці розбіжності в інтересах.

Поки власники рудників та урядові чиновники, директори банків та високоповажні гості весело бенкетували і, піднімаючи келихи з шампанським, пили за процвітання міста, рудокопи і старателі — піонери приїску, — зоставшись за дверима, знизували плечима та посміювались: «Цікаво, що б вони робили без нас».

Нарешті торжества на честь відкриття залізниці скінчились, і всі, кому дозволяли кошти, виїхали на літо до моря. Невдовзі після цього Олфа звалив тиф. Боячись занести заразу в свій дім, Олф наполіг, щоб його поклали до лікарні, де тепер працювали новий лікар і нова медсестра. Олфа турбувало тільки одне — щоб Лора не дізналась про його хворобу: він не хотів хвилювати дружину.

Дінні мало не збожеволів від тривоги: він не давав дихати адміністрації лікарні, аж поки не домігся, щоб Олфа поклали в окремий намет, забезпечивши належним лікуванням та увагою. На це він не шкодував ні часу, ні грошей. Дінні сам чергував біля Олфового узголів’я, відганяв мух і поливав намет водою з шланга, щоб було прохолодніше. Лікарня, як завжди, була переповнена тифозними хворими; лікар та доглядальниці лише раділи, коли хтось полегшував їм роботу. Дінні під їхнім керівництвом відходив Олфа і, як тільки той почав одужувати, одвіз його додому й продовжував там його доглядати.