З камінців та паличок Дік з Томом будували хитромудрі споруди, що зображали рудники та залізниці. Еме була втаємничена в усі їхні ігри. Але час від часу з пустотливою зловтіхою руйнувала наслідки їхньої праці, після чого одразу виникала бійка і всі троє ревли в один голос. В такі хвилини хлоп’ята ненавиділи цю малу принду в крислатому капелюшку й гарному платті, яка сама набивалася гратися з ними, а потім ламала їхні шахти і залізниці. Та згодом, коли Еме трохи підросла, вони почали прощати їй ці бешкети, бо вона вміла бігати так само швидко, як і вони, і піддавати ногою консервну бляшанку з не меншою спритністю. Вони навіть забували про те, що вона дівчисько, бо частенько її не можна було відрізнити від першого-ліпшого брудного й розхристаного шибеника.

Ларрі борсався собі у колисці, яку Саллі за звичкою присувала ближче до себе, поки вони з Лорою сиділи за шитвом та ділилися новинами. Лора була привітна і добра, як завжди, хоч подеколи й не зовсім тактовна і часом уміла допекти людині. Вона з дивовижною легкістю засвоювала всі нахили і звички людей, з якими спілкувалась, — немов мінгарі, що міняє свій колір’залежно від обставин.

Її дещо зверхній і покровительський тон дратував Саллі — Лора любила настовбурчити пір’ячко й повеличатися, похвалитися своїми успіхами у світському товаристві. Мовляв, ах, який комплімент зробив їй містер Зебіна Лейн, або містер Модест Маріанський, чи той же містер де Морфе. Або як один американець, управляючий рудником, а саме містер Герберт Гувер, прийшовши до неї на обід, захоплено вигукнув: «Ого-го, місіс Брайрлі, ніколи б не подумав, що тут, на приїсках, можна знайти такий чудовий, комфортабельний маленький будиночок!» А інженер-француз, що прийшов разом з ним, додав: «І таку чарівну господиню!»

— Ти повинна частіше вибиратися з дому, Саллі, — торочила Лора. — Зараз у Калгурлі так багато званих обідів і стільки понаїздило цікавих людей — справді, живеш у якомусь вихорі насолод.

— Та невже? — спитала Саллі.

— Ах, моя люба, — вигукнула Лора з найсерйознішим виглядом, — якщо твій Морріс — трунар, то це ще нічого не означає! Всі знають, що ти й Морріс не осоромитеся в будьт якому товаристві. Але ти зовсім закисла тут, серед своїх старателів та рудокопів. Не відходиш від них ні на крок.

Чи не в цьому криється причина того, що її почуття до Лори зовсім змінилися, відколи почалась боротьба між старателями та промисловцями, думала Саллі.

Саллі вже давно жила й працювала серед старателів і рудокопів; вона була в їхньому товаристві рівною серед рівних, як жінка, що власними руками заробляє свій хліб; їхнє життя, з усіма його труднощами та злигоднями, було зрозуміле і близьке їй, і вона, природно, цілком поділяла всі їхні погляди.

Безглузде патякання Лори про. те, що «рудокопам ніколи не догодиш», що вони «завжди вимагають підвищення зарплати та скорочення робочого дня», і про те, «як нерозсудливо зчиняти отакий безпричинний галас навколо старательських прав», просто вражало Саллі.

Одного разу Лора, сидячи в гостях у Саллі, з благодушно-самовдоволеним виглядом знову почала сипати фразами, що широко побутували серед управляючих рудниками й таких авантюристів, як містер Лейн чи Фріско: «безглуздість подвійного володіння», «компанії повинні рахуватися з інтересами держателів акцій», «треба пам’ятати, чим ми зобов’язані англійським капіталістам, що дали життя рудникам Золотої Милі…»

— Олф каже, що в усьому винна купка злісних підбурювачів та різні мерзотники-нероби, які не хочуть працювати на рудниках. Тільки подумай, — вони навіть вивісили червоний прапор над однією з своїх штолень, коли були на глибині двадцяти футів! — проворкувала Лора.

Цього Саллі вже ніяк не могла стерпіти.

— Якщо Олф так каже — тоді він просто жалюгідний боягуз, тоді він ще гірший, ніж я гадала! — обурено вигукнула вона. — Олф знає, що старателі праві. Він просто втратив усяку порядність. Містера Брея забрали у в’язницю, не дозволивши йому навіть попрощатися з дружиною та дітьми. Проте він готовий постраждати за свої переконання. А Олф, як видно, ніскілечки не кращий за всіх отих підприємців, що безсоромно хочуть обібрати старателів, як липку.

Ображена і приголомшена до глибини душі, Лора тільки мовчки витріщилась на подругу..

— Саллі! — нарешті вирвалося в неї. — Як ти можеш таке говорити?!

— Я кажу правду, — відповіла Саллі.

Лора кинулась до дверей і покликала Еме. Та, як завжди, не хотіла припиняти гру з хлоп’ятами, пручалась і верещала мов різана, поки мати волоком тягла її геть. Лора не промовила більше жодного слова, а Саллі не могла змусити себе взяти свої слова назад, ні вибачитись.

Відчуженість між ними тривала досить довго. Зустрічай чись на вулиці, вони віталися, мов випадкові знайомі. Іноді Саллі бачила, як Лора їде в колясці з дружиною того чи шого управляючого, а частіше — з містером де Морфе. Проте Лора здебільшого не помічала Саллі, та й містер де Морфе, здавалось, був цілком захоплений розмовою зі своєю чарівною супутницею.

Старателі немало попосміялися з «бунту, що ледве не бухнув», як писали газети, хоч, по суті, їм було не до сміху, коли сер Джон Форрест відхилив вимоги їхнього комітету й відмовився виступити перед депутацією, що представляла десять тисяч старателів.