Я повернувся, але в дорозі набрався лиха. Коні мої поздихали, і в мене теж ледь душа трималася в тілі. Один бог тільки знає, скільки загинуло людей. Був би капець і мені, аби не зустрів я чиновника відділу водопостачання Рену з караваном верблюдів, якими везли воду. Багатьох він врятував під час цього походу. Двох моїх знайомих поховали по дорозі. Скільки померло всіх — досі ніхто не знає, але й через багато років старателі все ще знаходили купи кісток в чагарникових заростях і шанобливо переносили їх у могили.

В Кулгарді на Дінні чекав лист від Олфа. Олф писав, що він одружився і що правління синдикату призначило його головним управляючим «Леді Лори», так вони вирішили назвати рудник. Сам Олф повернеться одразу ж після Нового року разом з місіс Брайрлі. Устаткування вже вислано; з ним їде інженер-гірник. Нехай Дінні допоможе цьому інженерові, в чому буде потреба, і повідомляє Олфові, як ідуть справи на руднику.

Дінні не скоро оговтався від своєї подорожі до «Сибіру». На сонці він почував себе дуже недобре: йому здавалось, що він весь висох, немов тараня, що в голові якась дивна порожнеча, і перед очима йому й досі поставали міражі й хотілося бігти до води, що рівною смужкою мріла на обрії. Знов потяглися нестерпно палючі дні, і Дінні лишалося тільки сидіти й не рипатися, доки не набереться сил.

Він був радий, що в таку спеку у нього немає іншої справи, як тинятися навколо рудника. Старателі, що поверталися з розвідки, розповідали страхітні історії про те, як люди мучаться без води і помирають від спраги серед безкраїх сірих чагарів. Там, де Хеннан знайшов золото, вода коштувала п’ять шилінгів за галон, та й за таку ціну її майже неможливо було дістати.

У грудні пройшла гроза, і всі підбадьорились. До Кулгарді з’їхалось близько двох тисяч старателів з довколишніх таборів: кожен вирішив пишно відсвяткувати різдво. Бучна гульня не припинялася багато днів. Відбулися спортивні ігри, по вулицях з молитвами ходила Армія спасіння, в трактирі Фаахана було влаштовано бал; крамнички, готелі, публічні та ігорні доми загрібали скажені прибутки. З вечора до ранку лунали пісні та вибухи сміху. Дзвін бубна в руках сестри Агнеси і її голос, що закликав: «Чи все ви зробили, браття, в ім’я свого спасіння? Чи омилися ви в крові агнця?». — зливалися з п’яною лайкою гравців у ту-ап. Час від часу хто-небудь гепав на коліна, щоб підтримати комерцію сестри Агнеси, або якийсь п’яниця голосно каявся у своїх гріхах під гучні оплески присутніх.

В буйному веселому розгулі старателі вважали, що з нагоди різдва просто необхідно виявити увагу до сестри Агнеси: вона добра жінка, цілими днями працює в лікарні. Звісне все це затіяв Фріско: пішовши на побачення з міс Вишневою Квіткою, він по дорозі співав псалми разом з сестрою Агнесою, а на свят-вечір придибав на молитовні сходини. Однак переважну більшість грішників чомусь тягло напитись до нестями раніше ніж зійде сонце, і каяття їхнє обмежувалось тим, що вони кидали кілька монет або золотих крупинок їй у бубон і з реготом ішли собі далі.

Перед світом зчинялися бійки, а ввечері в пивничках відбувалось примирення. Пили й гуляли, не знаючи впину, поки в замшевих калитках не лишалося й дрібки золота.

Після Нового року гульня закінчилась, і старателі розбрелися по далеких таборах. Робота на ділянках та рудниках пішла своїм звичаєм. Місто неначе вимерло. Фургон, що прибув з Есперанса [11] , запряжений парою ослів, викликав більшу цікавість, ніж обладнання нового підйомника на руднику Бейлі. Всі стовпилися навколо фургона і з сміхом вітали терплячих маленьких тварин, що притягли три тонни вантажу аж ген з узбережжя — за двісті миль від Кулгарді!

В Ревучому Бураві та Білому Пері золото йшло непогано, коли знов стала гостро відчутною нестача води. Старателі посунули назад до старого табору. Але й Кулгарді все ще не міг задовольнити повністю потребу в воді. Урядові колодязі не забезпечували безперебійної роботи опріснювачів, а природні водойми в Нарлбін-Роксі майже виснажились. Старателі домагалися відстрочки на розробку своїх ділянок, і почався зворотний похід до Південного Хреста. Дорогу між Південним Хрестом та Кулгарді було закрито для фургонів, лише диліжанс продовжував ходити раз на тиждень.

Дінні зрадів, мов дитина, коли поштар приніс йому звістку про те, що Олф Брайрлі з дружиною уже в Південному Хресті. Вони зупинилися в місіс Гауг і приїдуть першим диліжансом, як тільки випадуть дощі.

Диліжанс, що з гуркотом в’їхав у Кулгарді одного квітневого дня 1894 року, був до самого верху заповнений людьми та багажем. Серед пасажирів були й три жінки. Одна з них сиділа поруч з кучером, дві інших примостилися всередині й, обхопивши руками свої клунки, з подивом і страхом дивились на безладно розкидані халупи таборів та клубочіння куряви в Мушиній Низинці, по якій розтягся караван верблюдів; поряд з ними крокували афганці.

Забрьоханий, обліплений багном, жовто-червоний екіпаж на високих колесах повернув на головну вулицю. Великий Мак ляснув довжелезним батогом, щоб з форсом в’їхати в містечко, і шестеро змучених коней, брязкаючи упряжкою, потрюхали між двох рядів будиночків з гофрованого заліза, дощаних халуп і полотняних наметів. Він хвацько осадив їх перед готелем Фогарті.

Коні стали, понуривши голови, спини в них були змилені, боки ходили ходором. Люди миттю з’юрмилися навколо диліжанса, один поперед одного вітаючися з Маком та знайомими пасажирами. А коли вони впізнали Олфа Брайрлі і здогадались, що молода жінка, яка сиділа біля кучера, — його дружина, знялась ціла буря здивованих вигуків та за’хоплених привітань.