Дінні усміхнувся.

— Все одно, — сказав він стурбовано, — якщо Моррі скоро не повернеться, я сам поїду до нього. Дуже багато чоловіків гадають, що місіс Гауг вдова і до неї можна позалицятись.

Всі ці дні були для Саллі сповнені всіляких турбот і спливали непомітно. Вона раділа, що в неї багато роботи, за якою ніколи тужити по чоловікові та непокоїтись про нього. У Фогарті вона почала побувати себе як вдома, її впевненість У собі й почуття незалежності зміцніли. Вона вміла сміятись і жартувати з чоловіками в їдальні, поводитися з ними невимушено й просто, водночас зберігаючи вигляд недоторки, за що вони її дуже поважали. Але робота була важка, особливо тоді, коли доводилось обслуговувати сотні відвідувачів, мотатися туди й сюди з купами важких тарілок, та ще й бути при цьому завжди веселою і моторною. Спину ломило, в голові наморочилось. Пізнього вечора вона падала в цілковитій знемозі на свою парусинову койку і кожної ночі проливала кілька сльозинок, згадуючи Морріса. Чому він не їде? Навіщо залишає її так надовго саму серед чужих людей?

— Знаєте, голубонько, — сказала якось місіс Фогарті, — працювати вам стає надто тяжко. Та й мені теж. Білл виписує з Перта кухаря й парочку офіціанток. Ми хочемо прибудувати кілька кімнат, нову їдальню та кухню. «Фогарті» ще встигне стати шикарним готелем, перш ніж ми прогоримо.

— Отже, я втрачу роботу? — спитала Саллі.

— Зовсім ні, якщо не захочете, — заспокоїла її місіс Фогарті.

Лора поїхала з Олфом на рудник і пробула там, кілька днів. Вони кликали з собою і Саллі, але та відмовилась— вона не кине місіс Фогарті, поки не приїде нова офіціантка. Та й Морріс може несподівано з’явитись, і йому буде прикро, що Саллі його не дочекалася на місці. Проте з кожним днем їй все більше щеміло серце, що Морріс так довго бариться.

Олф та Лора повернулися з рудника «Леді Лора», коли новий похід за золотом ніби вимів з міста натовп приїжджих: всі подалися на південь. Не втримався й Олф, він теж гайнув ловити щастя. На кілька днів готель майже спустів. Вмостившись у кріслі й підклавши що-небудь під ноги, місіс Фогарті дозволяла собі здрімнути після обіду, а Саллі нічого було робити.

Стояли чудові, сонячні дні, хоч ночами й під ранок було досить холодно. Саллі нестерпно хотілося вибратись з задушного, тісного готелю, де пахло прокислим пивом, потом та тютюновим димом. Цікаво, як поживає Марі? Вона не чула про неї від самого приїзду, хоч Коров’яче Пузо частенько бував у Фогарті, і містер Фогарті розповідав, що Пузо сердитий на Роббі, мовляв, навіщо він припер дружину в їхній табір.

— А де це? — спитала Саллі.

— На дальньому кінці Мушиної Низинки, — пояснив Білл Фогарті. — Роббі й Коров’яче Пузо взяли там багато розсипного.

Саллі вирішила провідати Марі. Лорі дуже сподобалась ця ідея, і вона охоче пристала на пропозицію Саллі прогулятися втрьох по чагарях або просто побродити навколо ділянки Роббі.

Вони не були певні, що Олф та Моррі поставилися б схвально до їхньої прогулянки в чагарникових заростях чи по табору старателів без чоловіків. Та Саллі запевнила Лору, що вона не заблукає в чагарях, які оточують місто, а в таборі їх теж ніхто не покривдить.

І все-таки чоловіки, повз яких проходили місіс Гауг та місіс Брайрлі, зупинялися й здивовано дивились їм услід, ніби то були привиди, а не дві звичайні гарненькі і зі смаком зодягнені жінки; та Саллі й Лора, ні на кого не звертаючи уваги, сміючись і розмовляючи між собою, прямували до табору Робійяра, і їхні постаті у світлих довгих платтях ніби пурхали над порепаною кам’янистою землею, а голови у маленьких солом’яних капелюшках пірнали, мов поплавці, серед кучугур породи й відвалу.

— Скажіть, будь ласка, як нам пройти до табору містера Робійяра? — звернулась Саллі до старого чоловіка, який тряс грохот на Мушиній Низинці.

— Провалитись мені на цьому місці, якщо це не місіс Гауг! — вигукнув той, простягаючи їй величезну брудну долоню. — Хлопці казали, що ви приїдете з Південного Хреста. Мабуть, зібралися в Хеннан? Я чув, що Моррісу та Тріско Джо там добряче повезло. Подейкують, ніби Хеннан незабаром стане найбагатшим приїском, але й тут, навколо старого табору, до біса ще золотця. Даремно вважають, що все розсипне тут уже викачали. Коли прийшли хлопці з Мерчісона, вони розкопали старе пересохле русло струмка і на глибині трьох-чотирьох футів під закинутими розробками знайшли добре золото, а тисячі людей топталися по ньому й не знали.

Над низиною, поритою ямками і всіяною білими та червоними купами вибраної породи, від незліченних грохотів здіймалися в повітря хмари рудої пилюки.

— Вони привезли з собою оці ось штукенції, — захлинався від захоплення старий, показуючи на грохот, що складався з трьох-чотирьох настилів металевої сітки та листа оцинкованого заліза, поставленого на хисткі ніжки. — Та це ж чудо-винахід! Сьогодні вранці він приніс нам удачу. Вірно я кажу, Уоллі?

Старатель, що мляво длубався в землі на краю ями, кинув свою лопату з довгим держаком і підійшов до них.

— Це мій товариш Уоллі Сторз. — Старий на правах доброго друга Саллі, хоч Саллі його зовсім не зналаг гордо представив свого товариша дамам: — Місіс Гауг і…

— Місіс Брайрлі, — підказала Саллі.

— Покажи їм, Уоллі, ту штучку, що ми сьогодні знайшли, — сказав старий.

Уоллі витяг з-за пояса брудну замшеву торбинку, розмотав на ній довгу мотузку й поклав на долоню шматок золота, вкритого шаром рудої пилюки. Старий ухопив самородок, поплював на нього й потер об свої штани. Золото заблищало.