Морріс виявляв все більшу нетерплячість і невдоволення ділянкою, на якій вони працювали з Фріско. Він остаточно втратив віру в Хеннан, і його дратували розмови про те, що на інших приїсках люди лопатами гребуть золото, тоді як він марнує час, очікуючи того, чого, може, не варто й чекати.

В штольні, яку вони з Фріско пробили на ділянці на південний захід від Кассіді, золото вичерпалось. Уже багато тижнів підряд вони його навіть у вічі не бачили. Але ділянка була зручно розташована, і Фріско упирався, сподіваючись все ж таки спродати її англійським перекупникам. А ті, налякані торговим застоєм, не поспішали купувати ділянки, які не обіцяли негайного багатого виробітку. Скидалось на те, що не скоро заявляться покупці на південний захід від Кассіді.

У Морріса в кишенях гуляв вітер. Як Фріско примудрявся завжди мати гроші, цього Морріс не міг збагнути. Щоправда, одного разу Фріско поталанило: він збив кілька тисяч під час буму в Кулгарді, хоч більша частина цих грошей пішла в нього на розвідки та спекуляцію акціями. Але все-таки він якось тримався, скуповуючи та перепродуючи золото, беручи комісійні за різні послуги, верховодячи в грі в ту-ап. Саллі знала, що Морріс по вуха в боргах у крамарів та трактирників. Отож не дивно, що він так рветься, щоб десь роздобути грошей.

Коли Кон Магаффі вернувся з Кеноуни з новинами про похід на південний схід, Морріс вирішив їхати разом з ним. Кон був уже старий чоловік, але добрий розвідник. Його напарник щойно помер у лікарні після страшного перепою, і Морріс легко умовив Кона взяти з собою його.

Фріско не став умовляти й затримувати свого напарника і заплатив йому двісті фунтів відступного за його частку; Морріс вважав, що це дуже благородно з боку Фріско, а надто як взяти до уваги, що він, Морріс, мав намір просто кинути їхню розробку і що ділянки в Хеннані зовсім знецінились.

До Кеноуни було якихось дванадцять миль. Та коли Саллі йшла поруч бідки під палючим промінням сонця, їй здавалось, що вона ніколи ще не долала такої далекої і втомливої дороги. Морріс купив цього візка, а до нього стару білу кобилу, щоб перевезти їхнє майно. От воно й їхало, навалене горою, не залишивши на біді анітрішечки вільного місця: намет, ковдри, невеличкий опріснювач, грохот, кайла, лопати, бачок для води, харчі, бляшаний сундучок Саллі та Моррісів чемодан.

— Якщо втомишся, ти зможеш примоститися збоку, на крилі, — сказав Морріс, коли вони вдосвіта вирушали в дорогу. Він уже не був ні похмурий, ні пригнічений, а навпаки — веселий і сповнений енергії, хоч було понад сто градусів у холодку і сонце нещадно палило дорогу, що змією звивалася поміж чагарів. Кон їхав попереду на кудлатій австралійській конячці, а слідом за ним ішов нав’ючений кінь. Курява огортала і старого верхівця, і Моррісового візка.

Кон був похмурий дідуган, кошлатий, мов дикий цап, та й тхнуло від нього теж цапом. Йому не сподобалось, що його напарник тягне з собою жінку, і він вирішив не помічати її. Проте звернув з головної дороги, поораної колесами фургонів, і поїхав обіч, верблюжою стежкою, щоб курява не летіла Саллі в обличчя; і він же опівдні запропонував зробити привал. Морріс ще не встиг зупинити коня, що спітнів і запарився на важкій піщаній дорозі, а Кон уже розпалив багаття і повісив котелок з водою.

— Можна трохи й підобідати, — пробурчав він. — Нема чого надривати пупи.

— Вірно сказано, Коне, — засміявся Морріс, витираючи спітніле чоло синім носовиком.

Обличчя його було багрово-червоне від сонця та рудої пилюки, та, видно, ніщо не могло зіпсувати йому доброго настрою. Саллі стягла з біди мішок з харчами, відкрила консерви й почала нарізати хліб та солонину.

— Бачу, місіс, вам невдивовижу похідне життя, — пробурчав Кон. — Тільки ріжте мені потовще.

— І мені теж, — усміхнувся Морріс. — Тут твої делікатні скибочки ні до чого, Саллі. Ми любимо, щоб вони були товсті й великі.

Кон озброївся ножем.

— Кусень хліба та шмат м’яса. Придержуйте м’ясо вели ким пальцем, ось так. А потім запити все квартою чаю. Як на мене, то кращої їжі й на світі немає.

Він узяв собі м’яса та хліба і почав їсти. Морріс не відставав. Саллі теж поклала шмат м’яса на товсту скибку хліба.

— А смачно, — погодилась вона, насилу запихаючи все це до рота.

Кон заварив чай, наповнив великі кварти гарячою чорною рідиною й відрізав собі ще хліба та м’яса.

— Чудово! — сказав він нарешті, підводячись на ноги й потягаючись. — Оце, можна сказати, підхарчувались. М’ясце на славу, а головне — хліб справжній. А там, куди ми їдемо, місіс, будуть лише прісняки та консерви. Найближча крамничка за десять миль, хоч ви, звичайно, на своїй біді можете їздити за покупками в Кеноуну.

Це, певне, був жарт. Саллі з чемності засміялась.

— Шикарний табір ця Кеноуна, — вів далі Кон. — Парочка вулиць та півдесятка трактирів. Грошима всі так і сиплють, одне слово, веселе містечко, нерівня Хеннану.