Загалом-то він був і непоганий, цей Фріско, такий собі американізований молодчик родом з Ірландії: любив похизуватися в картатій сорочці й високих чоботях, у які засовував холоші штанів, носив повстяного капелюха з широченними крисами, а за поясом — револьвер. Він запевняв, що звик його тягати при собі на каліфорнійських приїсках і в Мексіці. Але він, як і кожен з нас, мав і свої хороші риси. От сказати хоча б про випадок з Педді Кеваном. Він узяв хлопчину, так би мовити, під своє крильце після того, як Пет Мерфі відлупцював шалапута: той поцупив у нього тютюн і проміняв дорогою у старателів на складаний ніж та ще якесь барахло, яке, на думку Педді, могло йому знадобитись.

А й спритний же був хлопчина цей Педді Кеван. Всі корчились від сміху з його зухвалості, коли він ув’язався за фургоном Пета Мерфі. У Педді тільки й було добра, що на ньому, та за плечима метлялася в ганчірці бляшанка з харчами. Штани з дорослого, підрізані знизу й затягнуті на животі очкуром, синя вовняна фуфайка й шапочка задом наперед — сміхота, та й годі! Отак він і стояв перед Цибатим Петом, коли той замірявся дати йому коліном нижче поперека й одіслати назад у селище. Пет не хотів мати безбілетних пасажирів..

«Як тебе звати?» — запитав він.

«Патрік Алоїзіус Кеван», — відповідає хлопчина.

«А скільки тобі років?»

«На різдво стукнуло вісімнадцять», — не затинаючись, заявляє хлопчина, хоч Пет Мерфі не дуже повірив цьому, та й сам Педді пізніше признався, що йому лише тринадцять чи десь близько цього, бо з того, що він про себе розповідав, вісімнадцять ніяк не виходило.

«Звідки ж ти заявився?»

Пет Мерфі мало не луснув од сміху, вислухавши розповідь Педді, і приставив його доглядати коней.

Одного вечора — ми всі тоді сиділи навколо багаття — він примусив Педді розповісти, як той втратив роботу, коли старателі рушили з Південного Хрести за золотом.

— Ми всі тут, як бачиш, друзі, — сказав Пет. — Ніхто тепер не викаже тебе поліції.

Педді й сам це чудово розумів. Він був рудоволосий, веснянкуватий, нечистий на руку і хитрий, мов бісеня, а що вже нахабний та одчайдушний — кого завгодно за пояс заткне.

«Я служив юнгою на торговельному барку «Енні Руні», приписаному в Нью-Йорку, — почав він. — Ми пливли в Банбері [4] по ліс. Коли до берега лишилося днів зо два путі, всі матроси на борту стали запасатися сухарями і збирати своє манаття, щоб, як тільки ми пришвартуємось, дременути на золоті приїски. І кожен силкувався рознюхати дорогу на Ілгарн.

А капітан зметикував, що й до чого, та й кинув якір за кілька миль від молу. Капітан Хаукінс не хотів втратити свою команду і заявив, що буде вантажитись з ліхтера, а харчі та воду поповнить по дорозі. Ох і казились матроси! Але ж капітану треба було зійти на берег, щоб з’явитися в контору компанії, і хтось мусив його одвезти на ялику.

«Слухай ти, — гукає він до мене, певне, тому, що я наймолодший і вигляд у мене такий безневинний. — Тримай-но оце».

Схопив я на оберемок книжки та суднові папери і йду за ним. А в кишені у мене вже лежала пригорщ сухарів та трохи американських грошей.

Матроси знали, що бачать мене востаннє. Один хлопець тицьнув мені в руку ще кілька сухарів. Я засунув їх у кишеню штанів, скочив у ялик, і ми відчалили. І от ми їдемо: капітан Хаукінс, весь у білому з золотом, — власноручно веслує, а я сиджу на кормі, притискаю до себе суднові книги та намагаюсь не дивитись на матросів, аби не розсміятись. Мені навіть вчувалося, як вони, стовпившись біля борту, лаються на всі заставки й бажають мені щасливої дороги. Та я уявлення не мав, де ті золоті приїски і як я туди дістанусь. Тільки знав, що все одно дістанусь…

Капітан закрокував по молу до міста, а я підтюпцем подався слідом за ним. Він виступав так гордовито, що могло здатися, ніби від цього залежить честь всього американського флоту, а я скидався на посильного, що несе панові речі. «Здрастуйте! Здрастуйте!» — самовдоволено кидав він усім зустрічним і надимався, мов той індик.

Коли ми прибули до контори компанії, директор вийшов з свого кабінету, розтягуючи в посмішці рот від вуха до вуха, щоб показати, який він нам радий. Хаукінс забрав у мене книги і пішов з ним у кабінет.

«А ти пожди тут», — каже він мені.

«Слухаю, сер!» — відповідаю я.

Тільки-но двері за ним причинились, я — зирк на вулицю. Бачу — там селяни з кіньми та возами, корови пасуться край тротуарів, дві-три крамнички, навкруги скрізь дерева. Потихеньку задкую, тюпаю спроквола, ніби прогулююсь, завертаю за ріг і — фіть! Ех, бачили б ви, як я біг! Аж у вухах свистіло.

Ясно, тинятися поблизу містечка для мене було небезпечно, — вів далі Педді. — Я знав, що капітан Хаукінс пошле за мною погоню. Він так і зробив, та я зумів вислизнути. А через кілька днів я побачив з пагорка, як «Енні Руні» виходить у море. Струмків було скільки завгодно, і з водою у мене було все гаразд. Та коли я дохрумав сухарі, їсти стало зовсім нічого. А до осель я підходив, тільки коли стемніє, — боявся. Никав навколо будинків та слухав, що люди балакають. І дізнався, що в порту вантажиться баржа палями для нового молу в Фрімантлі [5] . Я й забрався на неї. Через кілька діб я уже був на пристані Фрімантла і почвалав далі битим шляхом.