Дорогою Расмунсен згадав, що голодний, і купив дещо з харчів у крамниці Компанії, а у м'ясній — біфштекс і в'ялену рибу для собак. Хатину він знайшов одразу і, не розпрягаючи собак, розпалив вогонь та взявся готувати каву.

— Півтора долара за штуку… тисяча дюжин… вісімнадцять тисяч доларів! — бурмотів він знову й знову, пораючись біля печі.

Коли він кинув на сковорідку біфштекс, двері відчинилися. Расмунсен озирнувся. То був чоловік у ведмежій шубі. Він увійшов з рішучим виглядом, так, наче мав щось на думці; але, поглянувши на Расмунсена, завагався, і на його обличчі промайнув подив.

— Слухайте, я ось що хотів сказати… — почав він і затну вся.

Расмунсен подумав, що він прийшов узяти квартирну платню.

— Слухайте, чорт забирай… яйця… вони, знаєте, тухлі!

Расмунсен остовпів. Він почувався так, наче його вдарили дрючком межи очі. Стіни хати похилились і закружляли навколо нього. Він простягнув руку, щоб не впасти, і вхопився за пічку. Гострий біль і запах горілого м'яса привели його до тями.

— Розумію, — повільно вимовив він, порпаючись у кишені. — Ви хочете отримати гроші назад.

— Та ні, я не за грішми, — мовив чоловік. — Чи нема у вас інших яєць — свіжих?

Расмунсен похитав головою.

— Ви краще візьміть гроші.

Але той відмовився й позадкував до дверей.

— Я зайду перегодом, як ви розвантажите товар, — сказав він, — і розберетеся, що й до чого.

Расмунсен вкотив до хати колоду і заніс скрині з яйцями. Він взявся до діла дуже спокійно. Узяв сокиру і почав розрубувати яйця навпіл, одне за одним. Половинки він ретельно оглядав і кидав на підлогу. Спершу він брав яйця з різних скринь, на вибірку, потім спорожнив одну скриню за раз. Купа на підлозі все зростала. Кава википіла, сморід підгорілого біфштекса заповнив хату. А Расмунсен усе рубав та рубав, поки не спорожніла остання скриня.

Хтось постукав у двері, постукав ще раз і увійшов.

— Що за чортівня? — мовив прибулий, на мить затнувшись при вигляді цієї картини. Потрощені яйця відтавали у теплі, і бридкий сморід посилювався щомиті.

— Мабуть, іще на пароплаві протухли, — зауважив він.

Расмунсен втупив у нього порожній погляд.

— Я Мюррей, Великий Джим Мюррей, мене тут усі знають, — представився гість. — Оце почув, що у вас яйця протухли, і пропоную вам двісті доларів за всю партію. Звісно, це не те, що риба, та собаки все одно поїдять.

Расмунсен наче скам'янів. Він не міг ворухнутись.

— Забирайтесь під три чорти, — мовив він без будь-якого виразу.

— Та ви подумайте. Як на мене, це добра ціна за таку погань, усе ж таки краще, ніж нічого. Дві сотні. Ну то що?

— Ідіть під три чорти, — тихо повторив Расмунсен, — геть звідси!

Мюррей перестрашено зиркнув на нього й тихцем позадкував до дверей, не зводячи погляду з хазяїна.

Расмунсен вийшов за ним слідом і розпріг собак. Кинув їм усю куплену рибу, відв'язав і намотав на руку шворки від нарт. Потім увійшов до хати і замкнув за собою двері. Чад від обгорілого біфштекса їв йому очі. Він став на ліжко, перекинув шворки через балку в стелі й на око прикинув довжину. Мабуть, щось було негаразд, бо він поставив на ліжко стілець і виліз на нього. Зробивши на кінці шворки петлю, він просунув у неї голову, а інший кінець закріпив. Потім відштовхнув стілець ногою.

У зеленому серці каньйону стіни відхилилися від жорсткого початкового плану. Пом'якшивши різкість своїх ліній, вони утворили затишний куточок і по вінця наповнили його свіжістю, округлістю форм та пластичністю. Здавалося, що тут усе відпочивало. Навіть вузенький рівчак — і той на якийсь час стишував тут свій шалений плин, і цього було достатньо, щоб утворити тихе озерце. Червонястий олень з розлогими рогами дрімав, стоячи по коліна у воді і млосно напівзаплющивши очі.

З одного боку, починаючись відразу ж біля озерця, примостився невеличкий лужок, чия пружка зелень тягнулася аж до підніжжя похмуро навислої стіни. Потойбіч озера починався пологий схил, що піднімався вгору й упирався в протилежну стіну каньйону. Схил вкривала м'якенька травичка з острівцями жовтогарячих, пурпурових та золотавих квітів. Але за цією оазою ідилічна мальовничість зникала. Стіни різко збігалися, наближаючись одна до одної, і каньйон перетворювався на хаотичне нагромадження вкритих мохом валунів, задрапірованих зеленою вуаллю з повзучих рослин та гілок дерев. За каньйоном виднілися далекі пагорби, гірські вершини й порослі соснами передгір'я. А ще далі, як хмарини на краю неба, височіли білі мінарети — то нетанучі сніги Сьєри тьмяно виблискували в яскравих променях сонця.

На дні каньйону не було пилу і листя та квіти вражали своєю чистотою й незайманістю. Молода травичка була наче оксамитова. Схилившись над озерцем, три тополі тихо роняли свої схожі на сніг пушинки. На схилі темно-червоні квіти толокнянки насичували повітря весняними пахощами, а її листочки, навчені досвідом, уже починали вигинатися вертикально догори, заздалегідь захищаючи себе від посушливого літа та палючих променів сонця. На відкритих місцинах схилу, куди не сягали найдовші тіні від толокнянки, притулилися калохортуси, схожі на численні зграйки метеликів, що тріпочуть крильцями і ось-ось збираються гайнути в повітря. То тут, то там можна побачити полуничне дерево, цього лісового арлекіна, що дозволяє підглядати за собою, коли перевдягається зі світло-зеленого вбрання в яскраво-червоне. Це дерево видихає в повітря ніжний аромат своїх дивовижних, наче зроблених з воску, дзвіночків. Ці кремово-білі, схожі на конвалії дзвіночки духмяніють весняною свіжістю.