Шрифт:
Він знову помацав пальцями кульовий отвір у боці, і тінь занепокоєння промайнула по його обличчю. «Схоже, ця дірка не на жарт розболиться! — виснував старатель. — Тож чим скоріше я вшиюся звідси і заштопаю її, тим краще буде для мене».
Виповзши з ями, він пішов униз по схилу до свого табору. Через півгодини він повернувся, ведучи за собою в'ючного коня. З-під розстебнутої сорочки виглядало ганчір'я, яким він наспіх перев'язав свою рану. Ліва рука його рухалася повільно і незграбно, але все одно — рухалася. Зробивши петлю з кріпильної мотузки, він піддів її під пахви мерця і витягнув його конем з ями, а потім заходився збирати своє золото. Старатель працював кілька годин поспіль, часто зупиняючись і даючи перепочинок ослаблій лівій руці і вигукуючи: «І цей гидотний слимак вистрелив мені в спину! Ах ти ж гидотний слимак!»
Зібравши увесь свій скарб і надійно замотавши його у пакунки з ковдри, він оцінив його вартість.
«Тут — чотириста фунтів, інакше не зійти мені з цього місця, — виснував він. — Ну, двісті з них — це кварц та земля, у залишку маємо двісті фунтів золота. Білле, прокинься! Двісті фунтів золота! Сорок тисяч доларів! І вони — всі твої! Усі твої!»
Він захоплено почухав потилицю — і раптом намацав на голові якийсь незвичний рубець. Помацав далі — і виявилося, що той рубець був кілька дюймів завдовжки. То була борозна на його голові, проорана другою кулею.
Він розлючено підійшов до мерця.
«Яка ж ти сволота! — накинувся він на нього. — Яка ж ти сволота! Але я дав тобі чортів — на тому світі вистачить! Я навіть тебе пристойно поховаю. Ти б для мене такого ні за що не зробив».
Підтягнувши труп до краю ями, старатель зіштовхнув його вниз. Мрець із глухим звуком гепнувся на дно і завмер на боці, а голова його повернулася обличчям догори. Старатель зазирнув усередину.
«Ех ти — у спину мені стріляв!» — мовив він докірливо.
Кайлом та лопатою закидав він яму, а потім навантажив золото на коня. Для однієї тварини вага була завелика, тому, діставшись табору біля озерця, він переклав частину вантажу на свого їздового коня. Та все одно йому довелося полишити частину свого устаткування: кайло, лопату, ківш, зайву їжу, кухонне причандалля та всяку всячину.
Сонце було в зеніті, коли чоловік повів коней крізь завісу з лоз та плющів. Тварини безпорадно плуталися в густій рослинності, а щоб вони мали змогу видертися на величезні валуни, їх доводилося попихати. Одного разу кінь під сідлом сильно упав, і чоловік зняв з нього поклажу, 4юб той міг підвестися. Коли кінь, піднявшись, подибав уперед, його хазяїн висунув голову із заростей і пильно подивився на схил пагорба.
«Гидотний слимак!» — гукнув він і зник.
Почувся тріск гілляччя та плющів. Дерева та кущі захиталися сюди-туди — то крізь них продряпувалися коні. Час від часу лунали брязкіт підків об камінь, прокляття або різка команда. А потім почувся голос чоловіка:
Зупинись та поглянь на ці гори чудові! І не бійся всевладної сили гріха! Свій рюкзак із гріхами залиш за порогом, Бо сьогодні уранці зустрінешся з Богом. Зупинись і озирнись, Та й на гори по-ди-вись!Пісня стихла й розтанула вдалині, і разом із запалою тишею до затишної місцини повернувся її дух. Ручай знову задрімав і зашепотів; знову почулося сонне гудіння диких бджіл. Через насичене ароматами повітря попливли пушинки тополь. Між деревами засновигали метелики, а над усім цим запанувало сліпуче сонце. І лише сліди копит на лугу та розрита поверхня пагорка нагадували про шалений вихор життя, що потривожив мир і спокій цього затишного куточка — і полетів геть.
ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ
Ніщо не піде в забуття,
не марно ми на відчай грали;
ми за ціною не стояли у грі,
де ставкою — життя.
Вони сходили з берега кульгаючи; той із двох чоловіків, що йшов першим, раз послизнувся на кам'янистому розсипі. Обоє знемагали від утоми, і на їхніх обличчях застиг байдужий, покірливий вираз, що з'являється після тривалих випробувань. За плечима в них висіли важкі мішки на ременях. Передні лямки мішків були закріплені на голові — це трохи полегшувало тягар. Кожен ніс рушницю. Вони йшли згорбившись, з опущеними плечима і похиленою головою, втупивши погляд у землю.
— Якби в нас було хоч два набої з тих, що лежать у схованці, — сказав другий чоловік.
Його голос звучав мляво, спроквола. Він говорив зовсім невиразно; і його товариш, ступивши у молочно-білу воду, що пінилася навколо скель, нічого не відповів.
Другий ішов за ним слідом. Вони не зняли черевиків, хоч вода була холодна як лід, — така холодна, що заболіли кісточки на ногах, а пальці заніміли. Подекуди вода сягала їм до колін, і обоє хиталися, намагаючись зберегти рівновагу.