— То один чоловік убив другого, — сказав я, відчувши власне здивування і неспроможність пояснити.

— А чому? — спитав Сітка Чарлі.

— Не знаю, — зізнався я.

— Цей малюнок — закінчення, — вів далі Сітка Чарлі. — Він не має початку.

— Таке життя, — знизав плечима я.

— Але життя має початок, — заперечив він.

Не знаючи, що сказати, я на мить замовк, а його очі тим часом перемандрували до сусідньої прикраси — фоторепродукції чиєїсь картини «Леда і лебідь» [27] .

— Оцей малюнок, — зазначив індіанець, — не має початку. Він не має кінця. Не розумію я малюнків.

— А ти поглянь он на той малюнок, — сказав я, показуючи на третю ілюстрацію. — У ньому є якийсь сенс. Скажи мені, що означає для тебе цей малюнок?

Кілька хвилин він вдивлявся в нього.

— То — хвора дівчинка, — нарешті сказав Сітка Чарлі. — А поруч — лікар. Вони не спали всю ніч, бачиш — у лампі лишилося мало олії, а у вікні вже сіріє ранок. Дім пінка тяжко хвора. Вона може померти, тому у лікаря такий стурбований вигляд. А то — її мати. То, вочевидь, якась страшна хвороба, бо мати поклала голову на стіл і плаче.

— А звідки ти знаєш, що вона плаче? — перервав його я. — Тобі ж не видно її обличчя? Може, вона просто спить.

Сітка Чарлі з подивом зиркнув на мене, а потім знову перевів погляд на малюнок. Видно було, що він особливо не задумувався над тим висновком, який зробив.

— А може, й спить, — повторив індіанець. — Потім придивився до малюнка пильніше. — Ні, вона не спить. По плечах видно, що вона не спить. Мені не раз доводилося бачити плечі жінок, які плачуть. Я бачив, як плаче моя мати. То якась дуже серйозна хвороба.

— Ну от! А ти казав, що не розумієш малюнків! — вигукнув я.

Індіанець заперечно похитав головою і спитав:

— А ця маленька дівчинка — вона помирає? Тепер настала моя черга здивовано замовкнути.

— Вона помирає? — повторив індіанець своє запитання. — Ти ж художник. Може, ти знаєш?

— Ні, не знаю, — зізнався я.

— У житті так не буває, — мовив індіанець авторитетним тоном. — У житті маленька дівчинка або помирає, або одужує. А в малюнках не трапляється нічого. Ні, не розумію я цих малюнків.

Сітка Чарлі був явно розчарований. Він завжди хотів розуміти те, що розуміють білі, а тут така невдача. А ще я відчув у його словах спонуку. Вочевидь, йому дуже хотілося, щоб я розкрив йому таємницю малюнків. До того ж цей індіанець мав неабияку здібність створювати зорові образи. Це я вже давно підмітив. Він усе перетворював на зорові образи, відчував життя через образи, мислив про життя образами; але не розумів, що хотіли сказати своїми малюнками інші люди, передаючи власні образи на полотно за допомогою кольорових контурів.

— Малюнки — то як часточки життя, — пояснив я. — Ми малюємо життя таким, яким його бачимо. От, наприклад, Чарлі, їдеш ти в упряжці по стежині. Надворі ніч. Бачиш перед собою хатину. У вікні горить світло. Ти зазираєш у вікно, дивишся секунду, другу, щось там бачиш усередині, а потім їдеш далі. Може, ти уздрів там чоловіка, що пише листа. Ти побачив щось, що не має ані початку, ані кінця. Не трапилося нічого. Однак то була часточка життя. І ти її запам'ятав. Вона стала малюнком у твоїй пам'яті. А вікно — як рамка того малюнка.

Я побачив, що індіанця зацікавило моє пояснення, а коли я говорив, то він поглядав у вікно, мабуть уявляючи в ньому чоловіка, що пише листа.

— Є один зроблений тобою малюнок, який я розумію, — сказав Сітка Чарлі. — То є правдивий малюнок. У ньому багато сенсу. Це той малюнок, що висить у твоїй хатині в Доусоні. На ньому зображений столик для гри у банк, а за ним сидять люди і грають. Гра йде по-крупному. Ставки — необмежені.

— А звідкіля ти знаєш, що ставки необмежені? — з ентузіазмом спитав я, бо мені несподівано випала нагода оцінити свій твір за допомогою безпристрасного судді, який знав лише життя, а не мистецтво, але сам був справжнім митцем у житті. До того ж я дуже пишався саме цією картиною, яку назвав «Останній хід» і яку вважав найкращою з написаних мною.

— На столі немає жетонів, — пояснив Сітка Чар-лі. — Чоловіки грають мітками. А це означає, що ставки необмежені. Один чоловік грає жовтими мітками; тож можливо, що одна жовта мітка означає тисячу доларів, а можливо — дві. Один чоловік грає червоними мітками. Може, червона мітка варта п'ятисот доларів, може — тисячі. Гра йде по-крупному. Всі час від часу підвищують ставки, і вони злетіли до неба. Чому я це знаю? Тому що на твоїй картині банкомет розчервонівся від хвилювання. (У цьому місці я аж просіяв від захвату.) А понтер аж устав зі свого стільця й увесь подався вперед. Чому він подався вперед? Чому його обличчя таке спокійне, а очі аж горять? Чому обличчя банкомета почервоніло? Чому всі чоловіки дуже спокійні та зосереджені — і чоловік із жовтими мітками, і чоловік з червоними? Чому ніхто не розмовляє? Тому що — останній хід.