Через деякий час незнайомець кинув повзти. Він повільно спинається на ноги, погойдуючись на всі боки. Потім скидає одну рукавичку, витягає револьвер і чекає, погойдуючись сюди-туди. Його обличчя — почорніла шкіра та кості. Це — обличчя змученого голодом чоловіка. Очі глибоко запали, а зуби погрозливо вишкірилися. Чоловік та жінка теж ледь-ледь зводяться на ноги і повільно, дуже повільно ідуть до нього. А навкруги — сніг і тиша. На небі — три сонця, а повітря наповнене блискучим діамантовим пилом.

Ось так і став я, Сітка Чарлі, свідком того, як вовченята вполювали нарешті свою здобич. Не було сказано ані слова. Тільки незнайомець гарчав, вишкіряючи своє зголодніле обличчя. Він стояв, розгойдуючись на всі боки, зсутуливши плечі, підігнувши коліна і широко розставивши ноги, щоб не впасти. Чоловік та жінка зупинилися десь за п'ятдесят футів від нього. Їхні ноги теж широко розставлені, щоб не впасти, атіла похитуються сюди-туди. Незнайомець дуже слабий. Його руки тремтять, тому коли він вистрілив у чоловіка, куля вдарила в сніг. Незнайомець знову стріляє в нього, і цього разу куля свиснула поруч у повітрі. Тоді незнайомець стягує зубами другу рукавицю, але марно, бо рука обморожена, і револьвер падає в сніг. Я поглянув на жінку. Та вже зняла рукавицю, і руці в неї — кольт. Один за одним вона робить три постріли. Бах! Бах! Бах! Не припиняючи злобно гарчати, незнайомець падає навзнак у сніг.

На мертвого вони навіть не поглянули. «Ходімо», — кажуть вони мені. І ми йдемо. Але тепер, коли вони знайшли того, кого шукали, чоловік та жінка перетворилися на мерців. Рештки сил покинули їх. Вони більше не в змозі стояти. Вони більше не в змозі повзти. Їм хочеться лише одного: заплющити очі і заснути. Неподалік я бачу підходяще місце для стоянки. І я даю їм копняків. Зі мною був собачий батіг, і я почав їх стьобати. Вони кричать і плачуть, але мусять повзти. І таки доповзають до стоянки. Я розклав вогнище, щоб вони не позамерзали. А потім повертаюся по сани і вбиваю собак незнайомця, щоб ми не повмирали з голоду. Після цього загортаю чоловіка й жінку в ковдри, і вони засинають. Час від часу я бужу їх і даю трохи їжі. Вони не прокидаються, але все одно їдять. Жінка відсипалася півтора дні. Потім прокинулася — і знову заснула. Чоловік проспав два дні, потім прокинувся — і знову заснув. Після цього ми вийшли на узбережжя біля Сент-Майклз. А коли з Берингового моря пішла крига, чоловік і жінка сіли на пароплав й подалися геть. Але спершу розплатилися зі мною по сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Та ще й подарували тисячу доларів зверху. І того року Сітка Чарлі пожертвував багато грошей місії Христа Господнього.

— Але ж за що вони вбили того чоловіка? — спитав я.

Сітка Чарлі затримався з відповіддю, аж поки не запалив люльку. Потім поглянув на ілюстрацію з «Поліс газет» і розуміюче кивнув головою. А тоді сказав — задумливо і з розстановкою:

— Я багато про це міркував. Хтозна. Це просто сталося — от і все. Це — картина, яку я побачив і запам'ятав. Це — як поглянути у вікно і побачити в ньому чоловіка, що пише листа. Вони як прийшли у моє життя, так і пішли, а картина, як я вже сказав, залишилася без початку та без кінця.

— Під час розповіді ти написав багато картин, — сказав я.

— Еге ж, — кивнув індіанець. — Але всі вони — теж без початку й без кінця.

— Але ж найостанніша мала свій кінець, — не погодився я.

— Еге ж, — відповів індіанець. — Але ж який?

— То був шматок життя, — сказав я.

— Так, — погодився Сітка Чарлі. — То був шматок життя.

Це був кінець. Субєнков пройшов довгий шлях поневірянь і жахіть, повертаючись до європейських столиць, як повертається додому голуб, але тут, за тридев'ять земель, у Російській Америці [29] , цей шлях перервався. Сидячи в снігу зі зв'язаними за спиною руками і чекаючи, коли його почнуть піддавати тортурам, він з цікавістю дивився, як кремезний козак, розпростертий перед ним на снігу, корчився від болі і стогнав. Чоловіки кинули бити велетня і віддали його на поталу жінкам. Несамовиті крики бідолашного засвідчили, що своєю диявольською жорстокістю представниці слабкої статі навіть перевершили чоловіків.

Субєнков спостерігав за розправою, і його проймав дрож. Надто довго ніс він своє життя у власних руках виснажливим шляхом від Варшави до Нулато [30] , щоб тремтіти від сцени вбивства. Але він терпіти не міг тортур. Проти них протестувало все його єство. І цей протест, у свою чергу, спричинявся не лише тим, що внаслідок тортур він зазнає болю, а й тим, що завданий біль зробить із нього жалюгідне видовище. Він виглядатиме просто огидно. Померти хоробро і красиво, з глузливою посмішкою на вустах — ото було б здорово! Але втратити самовладання, верещати і белькотіти, як мавпа, коли твою душу рвуть на шматки пазурі нестерпного болю, перетворитися на примітивну тварину — це було просто жахливо.

Шансу втекти він не мав. Від самого початку, коли ним заволоділа полум'яна мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках Долі. Від самого початку — у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хитких кораблях бандитів, що торгували хутром, — Доля вела його до цієї розв'язки. Ясно, що саме такий кінець призначався йому в похмурих підвалинах світу. Йому — поету, художнику і мрійнику, такому вишуканому і чутливому, вразливими нервами, ледь прикритими ніжною шкірою. Його ще не було на світі, а Доля визначила, що цей тремтливий вузол трепетних нервів, які становили його сутність, буде приречений жити в жорстокій та кричущій дикості і померти в цьому краю полярної ночі, у цьому похмурому закапелку за краєм світу.