Знову зібрали команду, і знову капітан звернувся до неї, стоячи на зрізі пів'юта.

— Ми спробували подолати течію, але ви самі бачите, що нас зносить. Корабель потрапив у течію, що рухається зі швидкістю два вузли на годину. Цей джентльмен — голова муніципалітету і губернатор острова Піткерн. Він піде з нами на Мангареву. Значить, ситуація не така вже й небезпечна. Він би не погодився іти з нами, якби боявся загинути. І якщо він піднявся на борт і готовий піти на такий ризик, то ми не можемо вчинити інакше. Ну як, ідемо на Мангареву?

Цього разу ґвалту не було. Присутність Маккоя і та впевненість та спокій, що він їх випромінював, справили належний ефект. Матроси тихо, без поспіху, порадилися між собою. А потім, дійшовши згоди, виштовхали поперед себе лондонця-кокні, щоб той промовляв від їхнього імені.

Цього достойного джентльмена переповнювало усвідомлення власного героїзму й героїзму його товаришів, і він емоційно вигукнув, поблискуючи очима:

— Побий мене грім! Якщо піде він, то підемо й ми!

Команда глухо загомоніла на знак згоди і розійшлася по своїх місцях.

— Стривайте, капітане, — звернувся до нього Маккой, коли той повернувся, щоб віддати наказ першому помічникові. — Мені треба спочатку повернутися на берег.

Містер Коніг зупинився, як громом уражений, і поглянув на Маккоя як на безнадійного божевільного.

— На берег?! — скрикнув капітан. — Але ж навіщо? На вашому каное ви добиратиметеся туди три години!

Маккой зміряв відстань до землі і кивнув:

— Так, зараз шоста. До берега я доберуся не раніше дев'ятої. Люди зберуться не раніше десятої. Коли вночі зміцніє бриз, тримайтеся проти нього, а завтра вранці заберете мене, щойно розвидніється.

— В ім'я здорового глузду та всього святого! — вибухнув капітан. — Навіщо вам людей збирати? Ви що, не розумієте, що корабель горить у мене під ногами?

Маккой був спокійним і незворушним, як вечірнє море, і на його гладенькій поверхні гнів капітана не збурив ані найменшої хвильки.

— Так, капітане, — протуркотів він, як голубок. — Я прекрасно розумію, що ваш корабель горить. Саме тому я і йду до Мангареви. Але щоб вирушити з вами, мені потрібен дозвіл. Така наша традиція. Не кожного дня буває так, що губернатор покидає острів, і тому це дуже важливо. Йдеться про інтереси мешканців, і тому вони мають право проголосувати за дозвіл чи за відмову. Але я певен, що вони дадуть дозвіл.

— Точно впевнені?

— Абсолютно.

— Але раз ви в цьому не сумніваєтеся, тоді навіщо морочити голову? Ми ж на цілу ніч затримаємося!

— Така наша традиція, — пролунала спокійна незворушна відповідь. — І мені, як губернатору, слід віддати деякі розпорядження на час моєї відсутності на острові.

— Але ж до Мангареви лише доба ходу, — заперечив капітан. — Припустімо, що проти течії вам доведеться повертатися сюди вшестеро довше. Виходить, що ви повернетеся десь під кінець тижня.

Маккой посміхнувся своєю широкою поблажливою посмішкою.

— На Піткерн заходить дуже мало суден, а коли й заходять, то це — судна із Сан-Франциско чи з-за мису Горн. Якщо я зможу повернутися через півроку, то вважайте, що мені поталанило. Мене може не бути рік, бо, можливо, мені доведеться вирушати до Сан-Франциско, щоб сісти там на корабель, який привезе мене назад. Колись мій батько думав, що від'їжджає з острова на три місяці, а повернувся аж через два роки. До того ж у вас мало харчів. Якщо вам доведеться пересісти в шлюпки, а погода зіпсується, то, можливо, вам доведеться добиратися до землі кілька днів. Я можу привезти із собою завтра вранці два каное харчів. Найкраще підійдуть нам сушені банани. Коли бриз посилиться, тримайтеся проти нього. Що ближче до берега ви будете, то більше харчів я зможу із собою привезти. До побачення.

Маккой простягнув руку. Капітан потиснув її і неохоче відпустив. Здавалося, рука губернатора було для нього, як рятувальний круг для матроса.

— А звідки мені знати, чи повернетеся ви завтра вранці? — спитав він.

— Та отож! — скрикнув помічник. — Звідки нам знати, що ви не тікаєте, рятуючи свою шкуру?!

Маккой не сказав нічого, а просто поглянув на них так лагідно і поблажливо, що їм здалося, що то сама душа його промовляє з непорушною впевненістю: я не підведу.

Капітан відпустив, нарешті, руку губернатора, і Маккой, ще раз обвівши своїм благодатним поглядом команду, перебрався через планшир і спустився в каное.

Вітер посилився, і корабель «Піренеї», попри обросле днище, спромігся відвоювати півдюжини миль у західної течії. На світанку, коли до Піткерна було милі зо три, капітан Девенпорт помітив два каное, що наближалися до судна. Знову Маккой перебрався через планшир і важко зіскочив на гарячу палубу. Він привіз із собою багато в'язок сушених бананів, і кожна в'язка було замотана в сухі листки.