— Саме так. І не хвилюйтесь більше.

— Йдеться не про мене. Адже я пояснював вам… Такі обставини…

— Знаю, знаю. У мене так само. Інакше б я вам не набридав. Бажаю швидкого одужання.

Таксі чекає мене на тому ж місці.

— Якщо можна, швидше, — кажу водієві.

— Полиште це на мене, — заспокоює він.

Таксист їде порожньою вулицею досить обережно — на безлюдних перехрестях можна всього сподіватись. Він бурчить:

— Усі поспішають. І ви теж. Гаразд, можна й скоріше. Але ж і поспішаючи треба додержуватись розумної швидкості.

Я вже згадував, яку швидкість він вважає «розумною».

Випростовуюсь на задньому сидінні, намагаюсь розслабитися й знову перечитую подумки записку, що вже перетворилася на попіл.

У ній повідомляється, що протягом двох днів такий-то «опель» з таким-от номером о такій-от годині чекатиме мене на такій-то вулиці. Все це тепер не має ніякого значення, бо згадані два дні вже минули. Зазначено дві резервні дати — 29 і 30 червня, які, на щастя, ще попереду. Той самий автомобіль, на тій самій вулиці, в той самий час. Це треба запам'ятати. А найголовніше останнє: «Надзвичайна обережність. При нагоді — програма «Спрайт».

«Спрайт». Це англійське слово в перекладі означає «дух», «примара». Я не чув про таку програму. Наші, здається, щось чули, але не знають нічого конкретного. І не наполягають на негайному розкритті її. «При нагоді». Тобто не вважай, що це обов'язково, будь обережний, щоб не влипнути, не вскочити в якусь халепу. «Надзвичайна обережність»!

Подолавши за півгодини незначну відстань, що відділяє Вісбаден од Майнца, я виходжу з таксі на тому ж місці, де його взяв, і повертаюся чорним ходом у «Хілтон».

Мод іще спить, біле обличчя її навіть уві сні зберігає серйозний вираз. Безшумно роздягаюсь і влаштовуюсь поруч, удаючи, ніби теж сплю. Я так старанно граю свою роль, що невдовзі засинаю по-справжньому.

Прокидаюсь, бо міцна рука енергійно торсає мене за плече:

— Альбере!.. Ну ж, Альбере! Чи ви хочете, щоб ми тут провели й ніч?

— Тільки й знаєте, що будити мене, — огризаюсь я, перевертаючись на другий бік.

Однак дама настроєна досить рішуче, тож доводиться розплющити очі. Надворі вже сутеніє. В таку пору це означає, що минула восьма.

— Що там таке? — запитую я. — Чого ви мені заважаєте спати?

— Я ще зранку казала вам, що спати тут не передбачено.

Вона підходить до вікна, різким рухом опускає занавіску й клацає вимикачем.

— Ви ж хотіли йти на ярмарок? — невинно запитую я, сідаючи на ліжку.

— Хотіла… Такого зі мною ніколи не бувало. Проспати шість годин серед білого дня…

Карі очі дивляться на мене зосереджено й трохи підозріливо, але я удаю, що не помічаю цього.

— І все-таки ви прокинулись.

— Мене збудила Дейзі. Ви не чули телефонного дзвінка?

— На щастя, цього разу апарат стоїть з вашого боку.

— А що ви робили весь цей час?

— Хіба ви не бачили?

— Маю на увазі — раніше. Я, здається, заснула перед вами.

— Все правильно. Я наслідував ваш приклад після того, як викурив дві сигарети. Не розумію тільки, навіщо цей допит? Чи ви гадаєте, що я перебіг до Дейзі?

— Не виключено, — сухо відповідає вона.

На цьому слідство закінчується. Навряд щоб я розвіяв її підозри. Та в наші дні кого тільки вони не мучать!

У барі ми знаходимо Дейзі з її Ерліхом. «Дошка» і моя фігурна дама на якийсь час виходять, бо їм треба комусь зателефонувати, а ми з молодим атлетом залишаємося розважатись: я — сигаретою, а він — незмінною жуйкою.

— Отже, коли щось вигорить, я повідомлю Мод через Дейзі, — знову нагадує атлет, аби тільки порушити мовчанку, бо про це було домовлено ще в обід.

— Саме так, — підтверджую я. — Повідомте.

Дейзі скоро повертається, а трохи згодом з'являється й Мод, яка, виявляється, ходила розраховуватись за готель. Випиваємо по чарці на дорогу, обмінюємось удавано дружніми посмішками й вирушаємо.

— У мене таке відчуття, наче ви щось зробили зі мною після обіду, — каже Мод, коли «мерседес» уже мчить автотрасою, прорізаючи морок світлом потужних фар.

— Вам було неприємно?

— Коли б мені було неприємно, я б вам сказала про це ще першого разу. Ви знаєте, що йдеться не про це.