Відчувши, що угоду майже укладено, Томас також розслаблюється. Алкогольні випари, досі нейтралізовані силою волі, здається, починають діяти й на нього, бо, кліпнувши, він кидає на мене дружній погляд і каже:

— Зброя — це найвизначніший винахід!

— Великий винахід, справді, — озивається Мод. — Пускати кров…

— Якщо треба пустити кров, можна скористатися п'явками, — подає голос Сандра. — Пам'ятаю, мені приписували торік, коли я дуже розповніла…

— Зброя! — повторює Томас, не звертаючи уваги на жінок. — Єдині ліки проти людської дурості. Ми повинні бути вдячні дурості, шановний Каре. Коли б не вона, хто б купував зброю?

— Ви хочете сказати — жадібність?

— Ні, дурість. Жадібність — нормальне явище. Голодний хоче нажертися. Потрібні гроші — торгуєшся за п'ять процентів, як ми з вами. Але розумний досягає свого, не ризикуючи наразитися на чийсь ніж. На цьому світі одні — дужчі, другі — слабші. Треба зважати на це. Підкорятися старшому.

— А як я не хочу підкорятися? — вередливо запитує Сандра, що також перебуває під впливом алкогольних випарів. — Ну ж, кажи! Як я не хочу!

— Це не оригінально, — відповідає американець. — Ніхто не хоче. Йдеться про те, щоб досягти свого, не наражаючись на ніж. Коли я був маленький, мене навчали робити так, як хоче бог. Та де той бог, щоб запитати, як він хоче! Ніхто не може точно сказати, чого саме йому хочеться. Суть у тому, що треба зважати не стільки на бога, скільки на начальство. Живи в мирі з начальством — таким має бути наш девіз.

— А як я не хочу? — наполягає секс-бомба.

— Треба бути дуже розумною, щоб дозволити собі таку розкіш, — поблажливо бурмоче Томас. — Коли ти розумна, то зробиш так, щоб досягти свого, не дратуючи начальство.

— Все це теорія, — заперечує Сандра. — Ходімо танцювати.

— Тільки не я, — хитає головою американець. — Я можу випити ще чарку, щоб зробити тобі приємність, а танцювати відмовляюсь.

— Тоді ходімо з вами, — раптом звертається секс-бомба до мене. — У вас ще буде час обміркувати угоду.

Вона вже підвелася, й тому я не можу їй відмовити, тим паче що й Томас добродушно підбиває:

— Ідіть, ідіть! Ви ж знаєте: коли дами запрошують…

Я рушаю слідом за дамою вузькою галереєю, намагаючись не наштовхнутися на якийсь стіл і не спіткнутися об чиїсь ноги. Стомлено випростані ноги після пекельних вистрибувань на нижньому поверсі. Апатичні, застиглі обличчя. П'яні люди. Сп'янілі не від алкоголю, а від диско-скавучання, від темпу механічних рухів й від ритму цього оглушливого безугавного гуркоту підсилювальної апаратури.

Там, унизу, справжня вакханалія. Це або оргія, або істерія, або щось іще, тільки не веселощі. Цьому джазовому дійству бракує саме веселощів.

— Прогресуємо, — кажу я, коли ми виходимо на майданчик.

— Що? — вигукує секс-бомба.

— Прогресуємо! — кричу їй. — Ще трохи, й ми зможемо змагатися з шаманами, що звиваються в корчах, демонструючи свою вмілість…

— І все-таки, може, спробуємо зробити кілька на…

— Які на? Тут працюють переважно руками й стегнами.

— Що ж, це потішно. Коли стільки людей так роблять…

Вона каже «мабуть, потішно» й водночас задкує від майданчика до напівтемного закутка з крученими сходами. Я хочу допомогти їй стати на сходинку, та дама раптом обертається до мене й запитує:

— Ви справді вважаєте, що Ерліх вам конче потрібний?

— Звичайно. Якщо це для вас має значення.

— Для мене — навряд. Але, слухаючи вашу розмову, я подумала, які чоловіки дурні. Марнують час на якісь нікчемні проценти, а про головне забувають.

Вона робить багатозначну паузу й знову підводить на мене очі, в яких уже немає й сліду сп'яніння.

— Ерліх — небезпечна людина.

— Люди небезпечних професій завжди небезпечні, — байдуже кидаю я.

— Ерліх — небезпечна людина, — повторює Сандра.

— Я це зрозумів. Але ви висловлюєтесь дуже загально.

— Немає часу на подробиці. Мабуть, нам треба вже повертати нагору, — каже жінка.

— Чому так швидко? Чи Томас теж небезпечна людина?