Ситий роботою по зав'язку, у суботу я відклав своє малярське приладдя і подався на перегони.

Перегони в Пламптоні, приплив знайомого збудження від споглядання відтренованих рухів скакунів. Картини ніколи точно не передадуть всього цього — ніколи. Мить, схоплена на полотні, була не така досконала.

Мені б і самому хотілося взяти участь у перегонах, але бракувало практики, чи хисту, а чи навіть витримки. Як і Дональд, своє раннє дитинство я провів в оточенні приватного підприємництва середньої руки; мій батько провадив сам, без компаньйонів, аукціон у Сассексі. Ще підлітком я годинами міг спостерігати за виїздженням коней на Даунських оболонях біля Фіндона, малюючи їх десь із шести років. Ті хвилини радості, коли я міг промчати верхи на коні, доводилося випрошувати у своєї тітки — у мене самого не було навіть поні. У художньому коледжі пізніше було добре, але у свої двадцять два роки я залишився сам, — нещодавно померли мої батьки, — мені треба було заробляти на прожиття. На нашій вулиці навпроти розташовувалась контора для торгівлі нерухомістю; спочатку був намір влаштуватися до них тимчасово, але мені там сподобалося, і я залишився надовго.

Здавалося, половина художників-анімалістів Англії, що малювали коней, з'їхалися у Пламптон. Та це й не дивно, оскільки Великий Національний призер мав уперше з'явитися в новому сезоні. Незаперечний факт комерції, що картина під назвою «Ніжинський на нью-маркетському пустищі» мала набагато більше шансів бути проданою, ніж та, що називалася просто «Кінь на нью-маркетському пустищі», а «Великий Національний призер на старті» був набагато кращий, ніж «Один з учасників Пламптонських забігів на старті». Економічні чинники змушують багатьох майбутніх Рембрандтів рахуватися з ринковою кон'юнктурою

— Тоде! — хтось гукнув мені на вухо. — Ти винен мені п'ятнадцять фунтів.

— Де там у біса! — відрубав я.

— Ти казав, що Гойдалка буде фаворитом в Аскоті.

— Не живи чужим розумом.

Біллі Пайл екстравагантно засміявся і поплескав мене по плечу. Біллі Пайл належав до тих людей, хто, зустрівши вас, привітається як нерозлийвода-приятель, пригостити випивкою і набридатиме до смерті. Бозна-скільки разів зустрічав я Біллі на перегонах, але ніколи не міг придумати, як спекатися його, не вдаючись до грубощів. Звичайні відмовки відскакували від його грубої шкіри, як ртуть від скла, і я з часом дійшов висновку, що простіше відразу випити з ним швиденько, ніж потім цілий день відмагатися від нього.

Отже, я чекав, що він скаже свою традиційну фразу «перепустімо по одній?».

— Перепустімо по одній? — запропонував він.

— Е-е… звичайно, — покірно погодився я.

— Твій батько ніколи не подарував би мені, якби я не турбувався про тебе. — Це була також його традиційна фраза. Я знав, що їм доводилося зустрічатися у справах, а щодо їхньої дружби, то я підозрював, що Біллі її вигадав уже після смерті мого батька.

— Ходімо, чоловіче.

Я вже знав наперед усю цю процедуру. Він ніби несподівано зустріне в барі свою тітоньку Сал, і я своєю чергою муситиму брати випивку для них обох.

— О-о! Та тут тітонька Сал, — сказав Біллі, ввалюючись у двері. — Сюрприз, сюрприз.

Тітонька Сал була завзятою уболівальницею у свої сімдесят з гаком — з вічною сигаретою у куточку рота і з книжечкою-розкладом заїздів, які продають на іподромі. Одним пальцем вона весь час притримувала у книжечці якусь сторінку.

— Ви що-небудь знаєте про заїзд о другій тридцять? — запитала вона.

— Хелло! — сказав я.

— Що? А-а-а! Хелло… Як ся маєте? Знаєте що-небудь про заїзд о другій тридцять?

— На жаль, ні.

— Ага.

Вона поглянула у розклад.

— Трітопс пройшов зважування, але як у нього з ногою? — Вона раптом підвела очі й вільною рукою підштовхнула свого племінника, що ніяк не міг докликатися офіціанта бару. — Біллі, замов що-небудь для міссіс Метьюз.

— Для кого?

— Для Метьюз. Що ти питимеш, Мейзі?

Вона повернулася до опасистої літньої жінки, що стояла позад неї.

— О-о!.. Джин і тонік, спасибі.

— Зрозумів, Біллі? Подвійний бренді й імбирну настоянку для мене, джин і тонік для місіс Мейзі.

— Одежа на місіс Мейзі була нова і дорога; від полакованого волосся, торбинки з крокодилячої шкіри до оздоблених золотом туфель — усе кричало, що це мішок з грішми. На руці, в якій вона тримала келих, яскрів великий опал, обрамлений діамантами. На її розмальованому обличчі не відбивалося особливої радості.

— Як ся маєте? — чемно поцікавився я.

— Що? — перепитала тітонька Сал. — О-о, Мейзі, знайомся, це Чарлз Тодд. Що ви думаєте про Трітопса?

— Так собі, — сказав я.

Тітонька Сал стурбовано зазирнула у книжечку, і Біллі роздав напої.

— Будьмо! — сказала Мейзі Метьюз без особливого ентузіазму.

— До дна, — сказав Біллі, підносячи келих.

— Мейзі трохи не пощастило, — сказала тітонька Сал.

— Місіс Метьюз не на того поставила? — всміхнувся Біллі.