— Темного кольору і весь у пилюці, сер.

— О-о, — сказав Дональд непевно.

Фрост зітхнув.

— Що ви знаєте про бронзову статуетку коня, сер? Здибленого коня?

— Вона у холі, — машинально відповів Дональд і нахмурив брови. — Я хотів сказати: була там. Її нема.

— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли її… випала з фургона?

— Ні, сер. — Його обличчя залишалося спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.

Дональд також чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.

— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка…

— Так, сер.

— Це повинно було статися… швидко.

— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.

— Бі… бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.

Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.

Жоден з нас.

Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.

Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.

Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?

Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.

— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.

— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я. — Там бракує ще багато вина.

— Вина?

Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.

— Потрібно було немало часу, щоб винести все, — зауважив я.

— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.

Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.

— Ні, — відказав Дон.

— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.

Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.

— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.

Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.

Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.

«… Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей… Я негайно подзвонив у поліцію… Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася… і, можна припустити, порушила плани злочинців».

Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі.

— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..

Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.

— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?

— Срібло. Картини.

— Які картини?

Дональд похитав головою і став бліднути.

— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?

— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.