— Тоді дозвольте поінформувати вас, що пограбування вчинила перед самим закриттям банку перевдягнена жінкою особа, забрала дев'яносто тисяч асигнаціями, застрілила клієнта того банку, а потім утекла в машині марки «рено». Гадаю, ви розумієте, що вбивство — це вже інша стаття, пане Рус?

— Я не розумію іншого: який це має стосунок до мене? — роздратовано спитав Рус.

— Коли ви востаннє зустрічалися зі своїми приятелями Мальмстремом і Муреном? — спитав Бульдозер.

— Я сказав вам про це минулого разу. Відтоді я їх не зустрічав.

— І ви не знаєте, де вони?

— Ні, я знаю тільки те, що ви мені про них сказали. Я їх не бачив відтоді, як вони потрапили в Кумлу.

Бульдозер пильно глянув на свого співрозмовника. Потім щось записав у блокноті на столі, згорнув його й підвівся.

— Що ж, — байдужим голосом сказав він, — це неважко перевірити.

Він подався до вікна й спустив жалюзі, щоб захиститись від післяобіднього сонця, що заливало кімнату.

Вернер Рус почекав, поки він знов сяде за стіл, тоді сказав:

— Одне в мене не викликає сумніву: Мальмстрем і Мурен непричетні до цього пограбування. Вони, не такі дурні, щоб стріляти в людей.

— Так, можна погодитися з тим, що Мальмстрем і Мурен не стрілятимуть у людину, але це не виключає їхньої причетності до злочину. Наприклад, вони сиділи в машині й чекали. Що ви на це скажете?

Рус здвигнув плечима, дивлячись униз так, що підборіддя його сховалося в комір.

— Цілком можливо, що в них був, спільник або спільниця, — захоплено пояснив свою думку Бульдозер. — Такий варіант також треба враховувати. Коли я не помиляюся, в останній крадіжці, на якій вони попалися, з ними була Мальмстремова приятелька. — Він ляснув пальцями й додав: — Ага, Гунілла Бергстрем. І схопила за це півтора року, тож ми знаємо, де вона.

Рус зиркнув на нього з-під лоба.

— Авжеж, вона ще не втекла, — патетично вигукнув Бульдозер. — Але, крім неї, на світі є й інші дівчата, а ті панове, видно, не проти жіночої допомоги. Чи як ви гадаєте, пане Рус?

Вернер Рус знову здвигнув плечима й підвів голову. — . А нащо мені гадати? — мовив він. — Все це мене не стосується.

— Звичайно, ні, — погодився Бульдозер.

Він задумливо подивився на свого співрозмовника. Потім нахилився вперед, поклав руки на стіл і повів далі:

— Отже, ви запевняєте, що за останні півроку не зустрічалися з Мальмстремом та Муреном і нічого про них не чули?

— Так, запевняю, — відповів Вернер Рус. — І ще раз кажу, що не відповідаю за них. Ми знайомі ще зі школи, цього я ніколи не заперечував, Того, що ми зустрічалися потім, я також ніколи не приховував. Але це не означає, що ми нерозлучні друзі і вони втаємничують мене в свої намірів. Я дужче, ніж будь-хто, шкодую, що вони ступили на слизьку стежку. До теперішніх їхніх злочинів я аж ніяк не причетний, але, як я вже казав, з радістю допоміг би їм знов стати на праведний шлях. Але я з ними хтозна-відколи не бачився.

— Гадаю, пане Рус, — ви добре розумієте, що ці ваші слова можуть кинути на вас тінь підозри, коли виявиться, що ви все-таки спілкувалися з ними.

— Ні, не розумію.

Бульдозер приязно всміхнувся йому.

— Та невже? — Він ляснув долонями по столу й підвівся. — Вибачте, але мені треба владнати одну справу. Доведеться урвати на кілька хвилин нашу розмову.

Бульдозер швидко рушив до дверей, та-на порозі раптом обернувся й пильно поглянув на Вернера Руса. Той був замислений і, видно, чимось заклопотаний. Бульдозер задоволено потер руки і квапливо подався коридором.

Коли двері за ним зачинились, Вернер Рус устав, підійшов до вікна й виглянув крізь щілини жалюзі на вулицю. Він трохи постояв, стиха насвистуючи, тоді позирнув на годинника, насупив брови, швидко вернувся до столу й сів у Бульдозерове крісло. Потім підсунув до себе телефонний апарат і з'єднався з містом. Він набрав номер і, поки чекав на відповідь, заходився по черзі висувати шухляди й дивитися, що в них є. Нарешті в трубці озвався голос..

— Привіт, маленька, це я. Слухай, може, зустрінемось трохи пізніше? Мені треба побалакати тут з одним чоловіком, на це піде години зо дві.

Він витяг з шухляди ручку з тавром «Належить державній установі» й поколупав нею у вільному вусі.

— Ну звичайно, а потім підемо кудись перекусити. Я голодний, як пес.

Він покрутив ручку в руках, кинув її назад і знов засунув шухляду.

— Ні, я не в шинку. Це щось ніби готель, але годують препогано, тож я потерплю до нашої зустрічі. Скажімо, о сьомій? Добре, отже, о сьомій я заїду по тебе. Бувай.

Він поклав трубку, засунув руки в кишені і, насвистуючи, почав ходити по кабінету.