Брейд підвівся і рушив через внутрішні двері до своєї лабораторії. Колись, за молодих Ансонових літ, її приміщення було частиною кабінету, але Ансон відгородив його стіною, провів гарячий та холодний водогони, підвів газ, поставив вентилятор та інше лабораторне обладнання.

Ансон завжди дотримувався думки, що кожен професор, бодай і найстаріший, ніколи не повинен забувати, як послуговуватися пробіркою та парою щипців. Кожен професор постійно повинен ставити експерименти, хай і зовсім дрібні, малозначущі, й проводити їх особисто.

Брейд лишився вірний традиції, що її започаткував Ансон. Останні Брейдові дослідження були другорядні, та чи ж річ у цім? За словами Ансона, людина передусім повинна мати втіху, повинна власноручно щось робити.

Брейд журно дивився на своє обладнання і думав: що ж тут може дати втіху? Колба реактора не радувала серця. Те, що було в ній, заков'язло й мало відворотний вигляд. Та й спогади, пов'язані з обладнанням, були радше прикрі.

Брейд не заходив сюди з того пам'ятного четверга, коли заглянув у лабораторію, щоб узяти стандартизований розчин кислоти, й наткнувся на труп. Відтоді обладнання стоїть без ужитку і про роботу нагадують лише скляні та пластикові рурки, що сполучали реактор із великим, блідо-зеленим балоном зі стисненим киснем.

Цілком машинально Брейд кинув оком на балон. Що це? Невже балон порожній? Але ж він міняв його ще незадовго перед останнім експериментом. Тим часом манометр показував нульовий тиск усередині півтораметрового балона, замість принаймні 125 атмосфер.

Як це могло статися?

Невже він залишив балон відкритим і газ поступово вийшов? Манометр на виході редуктора, звідки газ подавався в реактор, теж показував нуль. Брейд перевірив запірний кран і переконався, що він закритий. Тут витоку не було.

А може, він закрив основний вентиль, випустив рештки кисню з редуктора та манометрів і лише потім перекрив запірний кран? Власне кажучи, саме так треба було вчинити, але Брейд не пригадував, щоб це робив.

Він узявся за ручку основного вентилятора на верхівці балона і спробував повернути її за годинниковою стрілкою. Натис дужче — навіть не зворухнулась. Отже, цей вентиль повністю закритий.

Цілком машинально він почав був натискати на ручку вентиля у протилежний бік, щоб пустити кисень у редуктор і пересвідчитись, чи працює манометр, але в останню мить щось зупинило його.

Це було чудо, і цього чуда доконав його зір, але не той, що просто сприймає картину, а зір хіміка; якесь внутрішнє бачення — вироблене двадцятип'ятирічним досвідом роботи, навичка бачити те, що чимось не вписується у поточний момент, суперечить йому. Ось що стримало його руку.

Те, що не вписувалось у поточний момент і що не уникло його очей, був полиск маслянистої рідини на різьбі редуктора, де основний манометр пригвинчується до балона. Брейд колупнув різьбу нігтем, підніс пучку до носа і понюхав. Час, здавалося, зупинився і все завмерло круг нього, поки, знайшовши гайковий ключ, він відкручував манометр. Досить було незначного зусилля — і ключ подався з дивовижною легкістю. Чудасія, та й годі! Все стало зрозумілим, коли він, відкрутивши манометр, побачив, що вся різьба густо змащена. Те саме і з зовнішнім манометром! Брейд не міг точно визначити рідину, але за консистенцією вона нагадувала гліцерол.

Якби він таки відкрив основний вентиль і пустив кисень, то стався б вибух такої сили, що лабораторію рознесло б ущент, наче карткову хатку.

Брейд з брязкотом упустив манометр на лабораторний стіл і сів — ноги не тримали його. Він весь тремтів — смерть була так близько.

Трохи заспокоївшись (він навіть не міг сказати, скільки отак просидів), Брейд підвівся, щоб упевнитись, чи замкнені зовнішні двері у лабораторію. Відтак замкнув зсередини і кабінетні двері. Хай думають, ніби він вийшов на підобідок. На саму згадку про підобідок, його занудило.

Прийшовши до тями, він усвідомив, що пильно розглядає манометр, його густо змащену і тому смертоносну різьбу.

Востаннє Брейд використовував балон із тиском у четвер, у день Ральфової загибелі. Тоді, безперечно, все було гаразд. З того часу Брейд не користувався балоном, а в його кабінет чи лабораторію міг зайти будь-хто. Ральфових звичок він не мав. Щоправда, міг замкнути свій кабінет о п'ятій, коли йшов з роботи… якщо не забував. Коли ж виходив на заняття, у бібліотеку чи навіть на підобідок, звичайно не замикав жодних дверей.

Двічі за цей час заходив у його лабораторію Кеп Ансон (Брейд на хвилину уявив собі Кепа — як той убиває неслухняного аспіранта, що насмілився повстати проти нього, але тільки всміхнувся на таке припущення), причім останнього разу з ним був Кінскі. Роберта заходила в Ральфову лабораторію, тож могла зайти і сюди. Дідько б його вхопив! Практично в його лабораторію міг зайти кожен.

Мимоволі він знову згадав Кінскі. Цей чоловік був у його лабораторії. Щоправда, з Кепом Ансоном, але Кеп, як усім відомо, міг так поринути в цікаву для нього справу, що забував про все на світі. Кінскі запевно знав цю Кепову рису і міг підсунути йому якусь книжку, а сам тим часом робив що хотів. Отже, Кінскі.