Шрифт:
І відчуття Дудникова справдилось.
Шостого червня, як тільки він увійшов до інституту, до нього підбігла схвильована бабуся бібліотекарка.
— Вольдемаре Семеновичу! Ви веліли доповідати про іноземні відгуки… Мені щойно подзвонили з центральної бібліотеки. Просять вас приїхати туди…
— Нащо?.. Наскільки мені пригадується, всі замовлення я роблю через вас…
— Не знаю, Вольдемаре Семеновичу, слово честі, не знаю, в чому справа! Мені лише сказали, що велика неприємність… І щоб я відразу, як побачу вас…
— Дрібниці! — недбало промовив Дудников. — Мабуть, знову якийсь пасквіль на Бєлова. А нам з вами то що? Адже він навіть не співробітник нашого інституту!
— Ні, не на Бєлова, — тихо сказала бібліотекарка. — Я запитала…
Дудников зблід, уся кров відхлинула з його рум’яних щік.
— Не на мене ж? — намагаючись посміхнутися, видавив з себе він нарешті.
— Не знаю, слово честі, не знаю, — повторила бабуся.
Дудников механічно, невідомо для чого, розстебнув портфель, потім знову застібнув його і, не кажучи більше й слова, попрямував до виходу.
Через півгодини молодий співробітник іноземного відділу з удавано байдужим виразом на обличчі подав йому журнал в лакованій обкладинці:
— Вранішня пошта з Рима.
Дудников узяв журнал, одягнув на акуратні вуха прозору оправу окулярів — і занімів.
Прямо на нього з яскравої обкладинки журналу дивилися усміхнені очі… Кремньової!
Поперек дівчачого плеча гарним великим шрифтом було набрано якийсь напис. А над її золотистим волоссям виднілося вже знайоме Дудникову чудовисько у скафандрі.
— Перекладіть, будь ласка, — попросив Дудников.
— Прошу!.. “Юна російська художниця малює портрет космічного мандрівника на диких скелях Саммілі. Читайте репортаж нашого кореспондента на третій сторінці”.
А на третій сторінці повідомлялося:
“В інтерв’ю, що одержав наш нью-йоркський кореспондент від молодого вченого-археолога містера Уїльяма Сміта, дослідник, котрий кілька днів тому залишив Аравію через сімейні обставини, повідомив, що поблизу оази Саммілі експедиція, в якій містер Сміт мав за честь працювати, виявила дуже цікаві наскельні зображення людей і тварин.
Ці зображення зроблені жителями пустелі за найдавніших часів.
Містер Сміт висловлює свій жаль, що не може познайомити читачів з цими знахідками без дозволу професора Фернана Гізе, котрий залишився для завершення дослідів у Саммілі.
Щоб остаточно не розчаровувати нас, містер Сміт люб’язно погодився передати редакції фотознімок “Гостя з космосу” — картини, намальованої на стіні печери учасницею експедиції міс Майєю Кремньовою із Москви”.
Дудников уважно вислухав переклад, і всупереч сподіванням молодого співробітника іноземного відділу, не знепритомнів. Навпаки, обличчя його стало спокійне, задоволене.
— Цього слід було чекати, — поважно вимовив він. — Наука не може терпіти легковажності, тому що легковажність не задовольняється наукою.
Товстий палець Дудникова постукав по скафандрі, зображеному на обкладинці журналу:
— Ось куди йдуть народні гроші. Та ще іноземною валютою! Між іншим, я був єдиною людиною, котра виступала проти поїздки Кремньової в Саммілі. Мене не послухали — і ось результат. На-яв-ний!
— Що ж тепер буде? — вболіваючи, спитав молодий співробітник.
— Тепер буде все, що має бути в таких випадках, — відповів Дудников.
Через тиждень до Саммілі пішла телеграма на ім’я керівника експедиції Тарасюка:
ПРОДОВЖЕННЯ РОБІТ НЕДОЦІЛЬНЕ КРП НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЬ КРП ЗА ДИРЕКТОРА ДУДНИКОВ.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Бєлов виписує метрику
— Я не маю ніяких підстав не вірити вам, люба Майє Степанівно. Інститут східних мов дав вам найкращу атестацію. І Григорій Петрович, — академік поклав руку на плече Тарасюкові, що втупився злим поглядом у підлогу, — і Матвій Михайлович… І взагалі я вважаю за краще вірити людям… До того ж, відверто кажучи, коли б я не був у цей час на конференції у Варшаві, я б не дав згоди на припинення роботи в Саммілі. Але тепер діло зроблено. Інтерв’ю Сміта кинуло тінь на вашу знахідку, Майє Степанівно. Відразу можна було дати спростування, тепер — пізно. Відкликання експедиції з Саммілі важко не сприйняти як підтвердження версії Сміта.
Щоб спростувати цей наклеп і повернути вам добре ім’я, тепер не досить нашої довіри до вас. Як це не сумно — не досить. Тепер потрібні докази!
Академік поглянув на присутніх. Дудников відвів очі і нерозуміюче стиснув плечима. Тарасюк насупився ще більше. Бєлов, прикусивши губу, все записував на аркуші паперу якісь формули.
— Не розумію, — тихо сказала Майя, — які потрібні ще докази? Адже я знайшла його. Він — є. Кожний може побачити його і переконатися. Він зображений на скелі тією ж фарбою, що й бики Саммілі… А якщо хтось повідомить, ніби мене не існує, я теж повинна буду заперечувати це?..