Як тільки Гасовський вимовив його прізвище і звання, полонений гордо підняв неголене підборіддя.

— Кавалер? Так-так… — сказав полковник і, глянувши на полоненого, раптом скомандував так голосно, що аж хитнулося полум'я лампи. — Струн-ко!..

Полонений здригнувся.

— Нехай розповідає… — вже тихо мовив полковник. — Тільки все, все… Переклади йому, що мені ніколи вислуховувати його біографію. Мене цікавлять відомості… Найточніші… Особовий склад, озброєння. І попередь, якщо він спробує хитрувати…

Гасовський переклав.

Обличчя полоненого залисніло від поту. Він заговорив швидко, похапцем. Зрозумів, очевидно, що з ним не будуть церемонитись. Гасовський ледве встигав перекладати.

— Він каже, що їхній полк бере участь у боях з самого початку війни. На нашу дільницю фронту їх перекинули двадцять п'ятого. Перед виступом на фронт полк переформували. Вони прийняли поповнення. Але поповнити втрати, яких полк зазнав раніше у районі Петерсталя, їм уже не вдалося… Він каже, що зараз також знищені цілі роти… У другому батальйоні залишилося вісімдесят чоловік. Командир батальйону майор Марінеску застрелився. В інших офіцерів теж паскудний настрій. Вони втратили надію…

— На що? — запитав полковник.

— Надію на те, що залишаться живими. Надію на те, що коли-небудь візьмуть Одесу…

— А він у тебе балакучий, — сказав полковник. — Переклади йому, якщо він збреше…

Гасовський переклав.

— Присягається, що говорить правду, святу правду. У нього дружина, дитина… Питає, що його чекає.

— Залишиться живий, можеш його порадувати. Для нього війна вже скінчилася. До речі, запитай, хто в них командує армією?

— Корпусний генерал-ад'ютант Якобич, — Гасовський переклав відповідь полоненого.

— Гаразд, одведи його, — полковник стомлено махнув рукою. — Мені він більше не потрібний.

Кілька діб вони повзали по передовій, засікаючи вогневі точки противника і придивляючись до того, що робиться в румунських окопах. Нечай, правда, нічого не розумів, але Гасовський був насторожі. Підкрадеться в темряві якомога ближче і слухає, вбирає в себе чужі слова, уривки фраз… Про що гомонять солдати в окопах? Про домівку, про врожай, про дітей. Лають поміж себе якогось сержант-мажора, стиха, повсякчас озираючись, паплюжать командира роти, читають один одному листи. Гасовський задоволений: мотає все на вус. Не гребує ні клаптиками паперу, ні обривками румунських газет, що іноді попадаються на очі. У господарстві все знадобиться.

Вночі, як сказано в прислів'ї, усі коти сірі. Особливо в такі ночі, коли темно, хоч в око стрель. Гасовський підповзав до румунських окопів зовсім близько, щоб не пропустити й слова, йому все сходило. Якщо хто-небудь попереджав: «Дивись, дограєшся», лейтенант презирливо стенав плечима. Нема чого вчити його ума-розуму, не маленький. Що, ризиковано? А хто заперечує?.. На війні всі ризикують. Кашовара, який і не нюхав передової, та й то, кажуть, убило під час бомбування… Словом, що має бути, того не минути.

Він особисто віддавав перевагу безмісячним ночам.

Однієї темної ночі, коли вони, донесхочу наслухавшись чужих розмов і пісень, уже збиралися відповзти од ворожих окопів без здобичі, Гасовському потрапила на очі стара поруділа газета, в яку був загорнутий солдатський черевик. Кость Арабаджі копнув її ногою, а лейтенант нагнувся і, витрусивши з газети черевика, склав її вчетверо і сховав у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. Треба ж було такому трапитися, щоб саме в цій газетці був надрукований датований 19 серпня декрет самого Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території між Дністром і Бугом.

Уже вранці, розправивши газету, Гасовський прочитав:

«Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандуючий армією, постановляємо…»

Декрет складався із восьми параграфів, які за задумом його автора мали навічно закріпити на окупованих землях новий порядок.

— Чиновники, призначені на роботу в Трансністрію, — повільно переклав Гасовський, — одержуватимуть подвійне жалування леями і марками…

— Трансністрія? Що це за країна? — спитав Кость Арабаджі. Він не дуже знався на географії. — Уперше чую…

— Не ти один, — відповів Гасовський. — Ти, мій юний друже, стоїш на ній обома ногами, хоч і гадки не маєш про це. Скумекав?

— Ну й назву придумали, — сказав Кость Арабаджі. — Трансністрія!..

— Зажерливий, видно, цей генерал, — несподівано мовив Сеня-Сенечка. — І землю, й небо хоче загарбати…

— Сволота!.. — Кость Арабаджі сплюнув крізь щілину в зубах. Цього йому здалося мало, і слідом за першим словом він випустив цілу чергу по всіх далеких і близьких родичах генерала Антонеску. Потім спитав: —А ти, Нечай, чого зуби скалиш? Тобі що, весело?