Нечай подивився на Сеню-Сенечку.

— Ми, батю, під твоєю владою, — відповів Сеня-Сенечка, і Нечай зрозумів, що він уже перейнявся довір'ям до шевця. — Роби як краще…

Сівши поруч Нечая (ліжко увігнулося, задеренчало), він простягнув ноги. До вечора, то й до вечора… йому поспішати нікуди, однак чекати ще понад три Доби. Нечай бачив перед собою не того Сеню-Сенечку, який глухо сказав йому, щоб він не поспішав ховати Гришку Трояна, а Сеню-Сенечку часів Гасовського і Костя Арабаджі — сором'язливого, тихого хлопчину, який, здавалося, і мухи не зобидить. Та, подумавши про це і згадавши Гришку Трояна, він аж затремтів. Запитати чи ні?.. Нечай усе ще сподівався чуда і боявся почути правду, що могла покласти край усім його надіям. Але не спитати він теж не міг.

— Нас було четверо, — сказав він, — намагаючись не дивитися на шевця. — Ви, часом, не знаєте…

Здавалось, Генчо, не дочув. Тоді Нечай спитав прямо. Кажи, батю, не муч…

— Їх уже немає…

— Як?

— Їх знайшли тільки вранці. Водолази. Все дно в бухті обшарили, — швець говорив повільно, старанно добираючи слова і ніби намагаючись притерти їх одне до одного. — Комендант порту бігав, хапався за голову, обіцяв нагороду… Обов'язково хотіли знайти.

— Не вірю, — вперто мовив Сеня-Сенечка. — Не вірю, щоб Гришка Троян…

— Потім, коли їх знайшли, німці оголосили, що це болгари, партизани… Вони взяли заложників, сорок чоловік. Хапали просто на вулицях. Чоловіків.

— А «Дельфін»? — спитав занепокоєно Нечай.

— Який дельфін? Не розумію… — Генчо провів рукою по неголеному підборіддю, потім розстебнув комір сорочки, наче йому не було чим дихати.

— Торпеда… — відповів Нечай. — Торпеду теж підняли?

— Не знаю… Знайшли тільки якісь куски заліза. Німці їх одразу повезли на грузовику. Під охороною. Наш чоловік у порту працює, він бачив… Там таке творилося! До ранку палахкотіло. Один танкер і один великий пароплав отак, — Генчо переламав на коліні якусь щепку. — І ще один потонув, тільки вже менший. Тепер у порт нікого не пускають. Ферботен [9] … І Оточили увесь порт.

Він замовк, підшукуючи нові слова.

— Загинули ваші другарі, — сказав після паузи. — Наш чоловік переказав. Один білявий, великий. А поряд з ним чорнявенький, маленький лежав… У великого на руді була така, з хвостом… Не знаю, як сказати по-вашому…

— Русалка, — підказав Нечай.

Ех, не це він хотів почути!.. Троян, Троян… Йому здалося, ніби з темряви сумно всміхається Троян мертвими очима. Мовляв, винен, що загинув, винен, що покинув вас у такий час, коли ще воювати та й воювати…

Витягши цигарку, Нечай запалив її від гасової лампи і похлинувся. Говорити не хотілося. Він бачив, як Генчо ставить на ящик горщик із свіжою капустою, ріже хліб… Генчо орудував кривим шевським ножем спритно і безшумно.

Потім, коли Генчо прибрав горщик і змів хлібні крихти в долоню, у двері тихо постукали. Так тихо, що Нечай навіть не одразу почув. Ніби хтось знадвору шкрябнув по дереву.

— Це мій Славко, — сказав швець. Він устав і підійшов до дверей, потім прислухався.

Знадвору знову почувся умовний стук.

Через вузьку щілину в комірчину проник трикутник теплого денного світла. Швець не впустив хлопчину, він тільки сказав йому щось і одразу ж накинув на двері защіпку. Потім пояснив, що послав сина по речі. Не-чаєві і Сені-Сенечці треба переодягтися. На форму, особливо на німецьку, всі звертають увагу, вона впадає у вічі. Інша річ простий піджак чи сорочка. Хіба мало ходить різних людей по місту? Усіх не перевіриш. Так безпечніше.

— А це куди, у грубу? — спитав Нечай, якому давно хотілося скинути з себе чужий мундир.

— Навіщо? Він ще може знадобитись, — відповів Генчо.

Смеркало. Барви осені були ще чисті, свіжі, і зелені дерева шуміли весело. Вони стояли шпалерами вподовж вузьких тротуарчиків, виглядали із-за кам'яних огорож.

Будинки були маленькі, одно- і двоповерхові. Вони дивилися на вулицю заґратованими вузькими вікнами. Подекуди на підвіконнях стояли в череп'яних горщиках яскраві квіти. Нечаєві запам'яталося, що залізні балкончики пофарбовані в жовтий колір.

Небезпека підстерігала на кожному кроці.

Тільки-но вийшли на вулицю, Генчо обняв Нечая і Шкляра, і вони почали трохи похитуватися, як майстрові, що напідпитку повертаються додому. Через те перехожі давали їм дорогу, поспішали зійти на бруківку.

Нечай відчував, як кожен крок відлунює в серці.

Пройшовши повз торгову гімназію, вони звернули в тісний провулок. «Тут», — тихо шепнув Генчо, уповільнивши крок.

Хвіртка скрипнула. Дворик як дворик. Мабуть, він нічим не відрізнявся од інших у цьому тихому провулку. На вузьку довгу галерею, що оперізувала увесь другий поверх кам'яного будинку, вели круті сходи. Таких двориків в Одесі було безліч.